Обставини, в яких творив український режисер, були геть несприятливими.

 (А чи були вони сприятливими бодай колись?) 

Українізацію згортали. Кривавий диктатор Сталін організував власний «театр» — театр абсурду по всій Україні, у якому тоталітарний режим грався з долями й життями мільйонів.

***

Осінь 1933-го. Павло Постишев, секретар ЦК КП(б)У, совєцький партійний пропагандист та один із головних організаторів Голодомору і сталінських репресій, викликає до себе Леся Курбаса, вже знаного й шанованого на той час митця. 

– Ми могли б визнати вас найкращим режисером СРСР, але за однієї умови…

Умова була проста: переглянути свої погляди. 

– Я старий солдат сцени, мені пізно міняти погляди, – відповів Курбас.

– Мені вас шкода! – прозвучало погрозливо.

– Мені вас теж.

***

У цьому — весь Курбас. В день уродин легендарного режисера згадуємо про те, яким він був та як змінив український театр.

Лесь Курбас народився 1887 року в місті Самбір на Львівщині (тоді це була територія Австро-Угорщини) в сім’ї акторів галицького театру. Попри те, що родина Леся була дотичною до театру, всі опиралися тому, аби талановитий хлопець обрав цей шлях.

Навчався спершу в Тернопільській гімназії, тоді у Львівському університеті, де брав активну участь у боротьбі за українізацію університету. 

На знак протесту проти полонізації Курбас перевівся до Віденського університету, пообіцявши рідним не пов’язувати своє життя з театром та здобути «нормальну» професію, яка б дала змогу утримувати себе і сім’ю.

На щастя, обіцянки він не дотримав. Паралельно з навчанням на філософському факультеті Лесь відвідує театр і мов губка вбирає в себе знання нові знання та європейську культуру. 

Він був інтелектуалом від маківки до кінчиків пальців: знав 8 мов, читав п’єси в оригіналі німецькою, норвезькою й іншими мовами, перекладав на українську, ковтав стоси літератури.

Після смерті батька повертається в Україну й продовжує навчання у Львівському університеті. А далі порине в любу серцю справу з головою й за своє недовге життя зробить для української культури стільки, скільки вистачило б на десяток життів.

Курбас гучно заявив про себе після заснування театру «Березіль» у Києві. Цей театр спонукав думати, аналізувати  — в умовах, коли радянські «переможці» транслювали масам красиву картинку, закликаючи вірити у вигадані ними ідеали.

Лесь прагнув показати, що українці — сильні, самодостатні, освічені, а не лише знедолені бідні селяни з комплексом меншовартості. 

Навколо нього завжди збиралися спраглі до знань, пошуків, нових ідей люди. Його актори грали не лише словом — всім тілом. Багато хто не розумів тоді ці вистави й критикував. Багато хто захоплювався. 

А хтось боявся: прихвостні ЦК і ЧК пильнували кожну виставу. Деякі вистави оточували кінною поліцією, як от «Народного Малахія» та «Мину Мазайла». 

Ще б пак — перша була гострою сатирою на післяреволюційну дійсність у радянській Україні й показувала прірву між гаслами революції та її реальними наслідками; друга змальовувала комплект меншовартості, насаджений українцям.

Ці п’єси серед інших написав драматург Микола Куліш. Знайомство цих двох переросло в геніальний творчий тандем. Вони обоє були такими різними: вишуканий Лесь та простяцький Микола — але обоє любили українське до запаморочення.

Обох потім засудили й відправили на Соловки. 

Курбаса звинуватили в «буржуазному націоналізмі» та відриві від російського театру. Приписали також контрреволюційно-терористичну діяльність та намір убити Постишева. Режисера допитували й вибивали зізнання у вигаданих злочинах.

Згадуйте про це щоразу в розмові з тими, хто скаже, що мистецтво поза політикою.

Він творив і на засланні. Курбас зумів організувати на Соловках легендарний театр, вистави якого були акціями спротиву та підіймали дух ув’язненим. І йому цього не пробачили.

— Не захотів паяцом при королеві голому?

Дуло чорніє в душу, клацнув, мов крук, курок…

Ось вона – роль коронна. Вище, Маестро, голову!

…Курбас ступає твердо у вічність останній крок.

(Іван Світличний)

З листопада 1937 року режисера Леся Курбаса та драматурга Миколу Куліша вбив пострілом у голову сандармоський кат Матвєєв. За версією деяких дослідників, однією кулею.

Тоді лише за тиждень часу, з 27 жовтня по 4 листопада, було вбито 1111 українців.