Ліза Зайченко — художниця з Дніпра. Дівчина прикрашає вулиці свого міста графіті жабеняток з написами українською мовою і в такий спосіб підіймає важливі соціальні теми. А зображення закоханих жабчиків підіймають містянам настрій. Раніше вона розмовляла російською мовою, та з початком повномасштабного вторгнення перейшла на українську і тепер заохочує до цього інших через свою творчість. Ми поспілкувалися з Лізою про те, що повпливало на її рішення перейти на українську мову, які складнощі були на цьому шляху і як змінилося її життя.

Що для вас стало поштовхом до переходу на українську мову?

— Повпливав початок повномасштабної війни, російська набула для мене негативного забарвлення. Всі ці історії про жахіття, які зчиняли кати в полоні та окупації, підтримка дій диктаторів впливовими росіянами. З’явилася відраза до росії, її контенту, культури та всього, що з нею пов’язано. Почала більше цікавитись історією: як росія просовувала свої щупальця в усі куточки України та інших країн, з чим зіштовхувались українські митці, як і для чого відбувалось зросійщення поколінь, усвідомлення суті російських наративів. 

Мені, як художниці, захотілося більше плекати своє, підтримувати українську культуру, звертатися до історії. Своєю працею я прагну показати, хто я, які мої цінності. Хочу власним прикладом поширювати любов до українського та об’єднувати однодумців. Щоб влитись в українське середовище, я максимально відмовилась від споживання будь-якого російського контенту, а це потягнуло за собою відмову від російської мови.

Перед якими труднощами поставали в процесі й що було найскладнішим?

— Переходити на українську було легко, весело, з підтримкою друзів та рідних, без ніякого засудження з мого кола спілкування. Навіть іноді думала про те, як би тішилась моя вчителька української мови. Також була якась радість від згадки якихось українських слів моєї бабусі. Я б не назвала це труднощами, швидше моє недопрацювання — це маленький словниковий запас. Однак дуже швидко наповнювала його через книги, кіно, статті. Підтримувала українськомовний контент, адже підтримка інших кріейторів на початку дає великий поштовх у їхньому розвитку. А це в майбутньому дасть мені можливість знайти будь-яку потрібну інформацію українською. 

Найскладніше було оголошувати про зупинку в маршрутці. Я думаю, що з цим стикались усі, хто перейшов на українську в містах, де переважає російська мова. 

Що змінилось у вашому житті, відколи ви перейшли на українську? 

— Я перестала розмовляти як бидлота. Було щось таке з присмаком наїзду і претензії, коли розмовляла російською. Зараз звучу як людина. 

Почала приділяти більше уваги словам, які хочу вжити в різних випадках, адже деякі українські слова дуже сильно відрізняються від російських і надають зовсім інше значення сказаному. 

Чи відчуваєте зараз тиск російськомовного середовища? Якщо так, у чому це проявляється? 

— Тиск — ні. Мені неприємно в публічному просторі чути російську від незнайомців. Раніше в таких випадках відразу виникала думка про те, що це може бути окупант. Зараз, буває, думаю, що у цієї людини нелегка доля і я не знаю, через що їй довелось пройти. Іноді думаю, що це лінь, неосвіченість, байдужість, неповага, обмеженість незнайомої людини, яка десь в публічному місці досі використовує російську. Однак від знайомих почути російську не так тригерно, бо це свої люди.

Розкажіть про ваші вуличні графіті з зображенням жабок і написів українською мовою

— Ще до початку повномасштабної війни я хотіла розмалювати все місто зображеннями закоханих жабенят, просто щоб дарувати людям усмішки, нагадувати їм, що вони кохані, мотивувати, підіймати настрій милим персонажем з милим підписом. Тішусь кожен раз, коли хтось мені скидає сториз людей, де вони викладають жабчиків і відмічають своїх коханих. 

Графіті — це такий собі меседж від художника до мешканців міста. І з початком повномасштабної я хотіла через своїх жабенят підіймати важливі соціальні теми, бо їх вже знали дорослі та діти. Нагадувати, хто єдиний і справжній ворог. Нести любов та показувати це українською. Саме тому мої жабенята кажуть «я тебе кохаю», однак у планах ще більше лагідних виразів.

Ці жабенята стали популярними за межами мого міста і найбільше полюбились дітям та підліткам. І лише тут насправді зіштовхуюсь з проблемами переходу на українську, адже авторитети для дітей та підлітків у моєму творчому направленні — це або росіянці, або здебільшого дорослі українські графітники, які досі просувають російський контент, наративи, дивляться російські серіали та кіно, блогерів, тягнуть їхні меми, тренди, приколи в наш простір. Слухають та поширюють російську музику. 

Проблема для мене — взаємодія з цими дітьми та підлітками. Я розумію, що не всім легко перейти на українську, декому її треба вчити як нову. І це буває дуже складно, особливо коли в школі є лише декілька уроків української мови, а весь інший час — повністю російськомовне середовище. 

Однак спілкуючись російською, ти стаєш заручником всього російського. А коли це велика спільнота, де є авторитети, то дітьми та підлітками дуже легко маніпулювати. Спочатку це невинні тренди на тік-токи під якийсь трек, а потім це тренди на підпал військових автівок та фізичне насильство над людьми з інвалідністю і т.д., до чого спонукають росіянці. 

У моїх руках є вже готовий інструмент, за допомогою якого я можу показувати, що розмовляти українською в Україні — це норма. Що робити графіті українською — круто. Що розвивати та підтримувати українське зараз як ніколи важливо! І це роблять дуже багато українських художників і графітників, які своїм прикладом показують, що створювати українське — класно. 

Однак через підвищену лояльність в суспільстві до «ну він військовий, тому нехай слухає умовного моргена» або «ці діти виїхали з окупації, тому хай сидять у вк, там їх друзі, яких вивезли на росію», я чомусь не можу своєю творчістю показувати категоричність до російськості. Я не можу різко висловитись, що російські пісні — це лайно, але можу показати, що жабеня слухає та підтримує нових молодих українських артистів. Це такий собі процес лагідної українізації, де я лише ділюсь своїм прикладом переходу на українську мову, прошу також підтримувати український контент українською в соцмережах (щоб не тягнути в наш простір росіянців) і кажу про свою відразу до російського. 

Також не можу висловлювати негатив до російської через захисників та медиків, пожежників та рятувальників, які незалежно від мови рятують життя людини. Є ті, хто працює з літніми людьми, які фізично не перейдуть на українську. Є сім’ї, які буквально втратили все, і зараз їм точно не до вивчення мови. Є бізнесмени, які керують сотнями людей та важливих процесів, від яких залежить багато економічних моментів. Я просто не можу та не хочу ставитися з негативом до всіх цих людей лише через мову. Ще помітила, що зазвичай саме російськомовні коментарі несуть в собі образу та зверхність, чого немає в інших. І це напевно вже про менталітет, який дуже сильно переплітається з мовою.

Які слова ви теперішня сказали б собі в день, коли вирішили перейти на українську? 

— Починай вчити англійську та іспанську, бо український медіапростір ще дуже маленький, і його недостатньо для закриття всіх потреб. 

Що б ви сказали тим, хто досі вагається чи переходить на українську зараз? 
— Найскладніший крок — почати. Далі треба більше практикуватись — і люди, які вас в цьому підтримуватимуть, будуть поруч.