«Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя» Василь Стус
«Мій головний український поет мертвий. А мав би бути моїм старшим сучасником», — написала письменниця Катерина Калитко.
Уявіть, що ви можете послухати вірші Василя Стуса в авторському виконанні у великому залі. Записатися на курс його лекцій. Подивитися інтерв’ю. Поспілкуватися, запитати про життя.
Таких «мав би» та «міг би» — безліч. Усі знищила радянсько-російська почвара, з якою українці борються досі.
Поет не дожив усього кілька років до здобуття Україною незалежності, а говорити про нього почали, на жаль, уже після смерті. Зараз дослідники ретельно вивчають його вірші, переклади та листи, аналізують творчість, захоплюються силою волі й талантом, які бувають раз на століття.
Нам хочеться говорити про це частіше — незалежно від тих чи інших дат. Бо чим більше читаємо, дізнаємося та пізнаємо Стуса, тим сильніше усвідомлюємо, якої непоправної й гіркої втрати зазнала Україна.
***
Василь Стус народився в 1938 році на Вінниччині в селі Рахнівка, проте через три роки батьки переїхали в Сталіно (Донецьк), рятуючись від примусової колективізації. Майже половину життя, з 3-х до 25-ти років, провів на Донеччині.
Вже перша збірка поета, «Круговерть», мала стати яскравим дебютом молодого автора. Втім, після виступу Стуса у кінотеатрі «Україна» проти політичних репресій набір книги було «розсипано».
Це означало розібрати макет — у ті роки макет книги зберігали на матеріальних пластинках. І хоч рукопис повернули авторові, відновити збірку в первісному вигляді, на жаль, неможливо. Частину віршів поет використовував як чернетки для написання нових творів, частину підклав до нової книги, а деякі не збереглися.
Сьогодні збірки віршів Василя Стуса можна купити в будь-якій книгарні. А його сучасники практично не мали можливості читати твори поета. Остання прижиттєва публікація поезій в Радянському Союзі була у журналі «Донбас» на початку 1966 року. Наступна – аж у 1989 році в газеті «Молодь України».
Усі Стусові збірки чекала сумна доля.
«Зимові дерева» (1970)
Цю збірку Стус подав до одного з київських видавництв і отримав відмову. Потім ще одна відмова, і ще… Зрештою, книгу «розсипали» з діагнозом «занепадницька». У видавництві «Радянський письменник» вона пролежала майже 5 років, потім її заарештували.
Стус тиждень голодував, вимагаючи повернення збірки рідним, але це не допомогло. В 1968-му Леонід Селезненко потайки передав рукопис за кордон, і в 1970-му збірку було видано в Англії.
«Веселий цвинтар» (1971)
Поштовхом до написання віршів для цієї збірки стало жорстоке вбивство художниці Алли Горської. Її похорон у Києві став мітингом протесту проти комуністичного режиму. Василь не побоявся назвати речі своїми іменами і першим назвав вбивство — вбивством. Це лише підсилило тиск з боку КДБ.
Про видавництво не могло бути й мови, тож Стус надрукував на друкарській машинці 12 примірників збірки та роздав друзям та знайомим. Після двох років обшуків, арештів та залякувань майже всі вони були вилучені представниками КДБ або спалені їх власниками.
Залишився лише один примірник — його зберіг приятель поета, науковець Генріх Дворко. Завдяки цьому у 1990 році збірку «Веселий цвинтар» було видано у Варшаві.
«Час творчості/Dichtenszeit» (1972)
Василь Стус був не з них, хто пливе за течією й пристосовується до умов. Він боровся проти тодішньої системи всіма силами: писав відкриті листи до Компартії, Спілки Письменників та Верховної Ради, виступаючи проти порушення людських прав.
Зрештою людожерський режим перетворив його із захисника політв’язнів на ув’язненого. 12 січня 1972 року відбулася хвиля арештів українських дисидентів, відома як «операція Блок» або «Арештована коляда».
Тепер часом для творчості стала камера попереднього ув’язнення київського КДБ. Представники КДБ піддавали Василя примусовим психологічним експертизам, тиснули на його батьків та рідних, погрожували їм звільненням з роботи.
У таких умовах народилася ще одна збірка. Стус продовжував писати вірші й перекладати Гете всі 9 місяців, доки тривало слідство. Ув’язнення згодом завершилося суворим вироком: 5 років ув’язнення і три — заслання.
«Палімпсести» (1971—1977)
Він не міг не писати навіть у період ув’язнення й заслання — бо дихав цим. Наглядачі створили нестерпні умови: рукописи то вилучали, то вони «кудись зникали», а пошта «губилася». Впорядковувати, доопрацьовувати та зберігати вірші було неможливо, тому «Палімпсести» існують у трьох варіантах.
В 1976 у Стуса було вилучено рукопис збірки начебто для перевірки. Її знищили, а поету зачитали акт про знищення рукопису. Збірка вижила лише завдяки тому, що він переписував вірші у листах і надсилав друзям. У 1984 році за одним із них Надія Світлична видала в Нью-Йорку перші «Палімпсести».
«З таборового зошита»
Після повернення з заслання до Києва він вступив до Української Гельсінської групи правозахисників, чудово усвідомлюючи, що чекає його далі.
«… Просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт не потребую…
Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити?.. Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».
Нотатки «3 таборового зошита» — це 12 окремих записів, які Стус зробив у середині 1982 року. Писав на маленьких промаслених клаптиках технічного паперу, а тоді скручував та замотував у целофан, ховаючи від обшуків. Їх вдалося винести на волю завдяки литовському політв’язню Балісу Гаяускасу, який передав цей скарб під час побачення своїй дружині Ірен.
У 1983 році Надія Світлична повністю розшифрувала й видрукувала нотатки у США. За передачу й публікацію рукопису 6 січня 1983 р. Василя Стуса було кинуто до карцеру, а 10 січня оголошено про додаткове покарання — рік камери-одиночки.
«Птах душі»
Вдруге Стуса засудили на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Про жахливі умови затримання говорити зайве. Та він продовжував писати.
«Я бачив і читав той його зошит — він не мав назви, але в листах Василь писав потім, що це мала бути збірка «Птах душі», — і там до трьохсот віршів та перекладів було», — згадував дисидент, співкамерник поета Василь Овсієнко.
Цьому птаху вилетіти на свободу не судилося — у 1984 році збірку конфіскували та знищили. Стус пережив це надзвичайно болісно. У листі до родини він писав, що почувається так, наче в нього забрали щойно народжене немовля.
Політв’язні, які відбували покарання разом зі Стусом, були вражені його ерудицією та знаннями історії, філософії, літературознавства. А ще — незламним духом.
«…Він був гордий і гонористий… Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а “краснопогонники” були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію» (зі спогадів Михайла Хейфеца)
Поет не дожив до кінця свого терміну: 4 вересня 1985 року він помер у карцері. Офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність.
Лише через чотири роки тіло Стуса вдалося перепоховати разом із дисидентами Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві. Тоді віддати їм останню шану вийшли десятки тисяч людей.
Оксана Забужко називає знищення поета «злочином проти духа, який не має терміну давности».