12 квітня виповнюється 113 років як пластуни склали першу присягу. Відтоді цей день вважається початком діяльності української національної скаутської організації, яка працює для добробуту країни та сприяє всебічному патріотичному вихованню. 

Троє учасниць Пласту поділилися з нами своїм досвідом переходу на українську мову. Олександра Кобець з Херсона (наразі проживає у Вінниці), Анастасія Козаченко з Вінниці та Наталія Щербаківська з Авдіївки Донецької області (наразі проживає у м. Васильків Київської області) коротко розповіли про те, що повпливало на них найбільше і як змінилося життя після цього рішення. 

Що стало для вас поштовхом до переходу на українську мову? 

Олександра Кобець:

— Війна змінила моє ставлення до багатьох речей. Коли країна страждає від агресора, який намагається знищити все українське і заборонити мову, то вибір спілкуватися українською стає справжнім актом спротиву. Я почала більше читати й говорити українською мовою, підтримувати свою культуру і свій народ, відмежовуватись від нав’язаного. Це рішення дає мені відчуття внутрішньої сили та єдності з українським народом. 

Анастасія Козаченко:

— У моїй сім’ї розмовляли українською, та водночас для мене було нормою дивитись російських блогерів, мультики, телепередачі тощо. В школі з’явились російськомовні друзі, які погано говорили українською, або зовсім її не знали; у наших розмовах я переходила на російську. Мабуть, як і більшість, я виросла з думкою про те, що нічого поганого в цьому немає. 

З початком повномасштабного вторгнення потроху переходила на українське, хоч спершу це було важко через малу кількість якісного українського контенту, який був би цікавим для мене тринадцятирічної. У травні 2023 року приєдналась до Пласту, це дало поштовх для вивчення нашої історії та літератури. 

Наталія Щербаківська: 

— Це сукупність різних факторів, подій та людей поруч. З ключових можу відзначити вторгнення росії у 2014 році та все, що бачила тоді на власні очі в Донецьку та Авдіївці, знання про те, що пару поколінь тому в моєму роду розмовляли українською і що російська — нав’язана. Я зрозуміла, що стала на бік того, хто переслідував моїх родичів і забороняв їм говорити нашою рідною мовою. 

Як на це рішення вплинув Пласт? 

Олександра Кобець: 

— Пластуни репрезентують свою країну, культуру і мову перед усім світом. Тут я зрозуміла, наскільки важливо зберігати та розвивати власну ідентичність через мову. Пласт допоміг мені глибше зрозуміти усю цінність нашої мови та культури й не лише перейти на українську, а й по-справжньому полюбити її. 

Анастасія Козаченко: 

— Завдяки Пласту я відчула неабияку підтримку. Для мене було дуже неочікувано виявити, що в цій організації люди, які повністю приймають тебе, дружні, привітні та завжди готові допомогти, щось підказати. У березні 2024 року я мала чудову можливість разом зі своїми знайомими організувати для пластунів нашої станиці літературний вечір, присвячений Розстріляному відродженню. 

Наталія Щербаківська: 

— У юнацькому віці Пласт був для мене єдиним українським середовищем. Завдяки виховникам я відкривала для себе Україну: в постійних подорожах та історіях людей, в історичних вишколах (тренінгах), в українських піснях на ватрах. Щосуботи на сходинах (зустрічах) ми розмовляли українською, принаймні намагались. 

Після окупації Авдіївки у 2014 році я переїхала до Києва, і коли почала працювати в центральному офісі Пласту, моє оточення й будні були наповнені українським: людьми, подіями, розмовами про місію Пласту і його роль в Україні. 

Тут я зустрічала людей зі схожими цінностями або таких, які допомогли сформувати власні орієнтири. Тут я була серед тих, хто показує на практиці, що таке «служіння», хто вміє віддавати, створювати щось нове, діяти на благо своєї громади та країни, а не тільки вимагати від оточення, держави й ще когось. І так ти поступово вчишся відповідальності за все, що обираєш у твоєму житті й відповідальності за те, в якій країні ми будемо жити. 

Перед якими труднощами поставали в процесі й що було найскладнішим? 

Олександра Кобець: 

— Спочатку було важко підбирати слова. Я боялася робити помилки, відчувала себе чужою, але дуже хотіла спілкуватися чистою українською. З часом стало легше. І це відчуття варте кожного зусилля. Головне — чітко усвідомлювати, для чого ти все це робиш. Саме моє особисте бажання щось змінити в собі й допомогло мені стати тою, ким я є зараз, продовжувати розвиватися і вдосконалюватися. 

Анастасія Козаченко: 

— На щастя, у мене не було якихось особливих труднощів, навіть навпаки — я «загорілась» тим, щоб вивчати більше нового.

Наталія Щербаківська: 

— Важко тоді, коли ще думаєш російською, а хочеш говорити українською. Загалом у перехідний період важко бути двомовною. Я не перейшла на українську за один день, її відсоток у моєму житті зростав поступово. В юнацькому віці українська мова була тільки на уроках української мови та з пластунами. Потім на роботі та з українськомовними людьми, яких зустрічала. Тоді почала говорити українською в громадських місцях: починала розмови та відповідала на запитання. Поступово зростало коло спілкування з українськомовними.

Згодом я зрозуміла, що 90% часу спілкуюсь українською, а на російську переходжу лиш тоді, коли приїжджаю в гості до близьких та друзів в Авдіївку. Було складно переходити з ними на російську, бо деякі українські слова подумки вже довго перекладала, гальмувала в розмові й це мене дратувало. Потім було важко сказати сім’ї та близьким друзям, що відтепер і з ними говоритиму українською. Хтось мене підтримав, хтось не сприйняв. Неприємно, звісно, але я була тверда у своїх намірах. У той момент відчувала, що маю це зробити я не боялась осуду близьких чи втрати спілкування з ними. 

Що змінилось у вашому житті від початку переходу? 

Олександра Кобець: 

— Мова зробила мене впевненішою, дала відчуття єдності з країною та народом. 

Анастасія Козаченко: 

— Я почала багато читати, зокрема й української літератури, і дуже полюбила історію, хоч тривалий час вважала її нудною. 

Наталія Щербаківська: 

— Ключове — це світогляд. Я вже не серед тих, кому «яка різниця» стосовно будь-якого питання. Також і коло людей трансформується. Можливо для російськомовних це буде неприємно, але з переходом на українську стає часом огидно, часом важко чути цю мову — через усвідомлення того, скільки болю та страждань принесли її носії в нашу країну. 

Чи відчуваєте зараз тиск російськомовного середовища? Якщо так, у чому це проявляється? 

Олександра Кобець: 

— Не відчуваю. Всі, хто мене оточує, спілкуються  українською, і це нас об’єднує. 

Анастасія Козаченко: 

— Зараз я не відчуваю цього тиску і російської мови взагалі не сприймаю. 

Наталія Щербаківська: 

— Щодо себе — ні. Я уникаю таких людей, якщо це можливо. Думаю, що в найближчому майбутньому може постати питання як уникнути негативного впливу російської мови на мого сина. Ми з чоловіком вже над цим задумуємось. Бо його бабусі та родичі — російськомовні, та і на майданчиках/у садочках зустрічаю чимало російськомовних. 

Чи заохочуєте інших переходити на українську або популяризувати її у своєму середовищі? Якщо так, як ви це робите? 

Олександра Кобець: 

— Українська — прекрасна і мелодійна мова. І моя роль в заохоченні інших переходити на українську — це самій говорити нею завжди та всюди. Мова має значення, хто б там що не говорив. Якби вона була неважливою, її б не забороняли стільки разів і не намагалися знищити. Це має усвідомити кожен. Якщо людина не готова щось змінювати, її ніяк не змусиш заговорити українською. 

Анастасія Козаченко: 

— Я вважаю, що люди, які хотіли перейти, вже мали б це зробити, а якщо досі цього не зробили — то це їхній вибір та відповідальність. Якщо мене попросять допомоги, я з радістю допоможу. 

У моєму оточенні залишилось дуже мало людей, які говорять російською. Якщо російськомовна людина в спілкуванні зі мною намагається говорити українською, то там, де це доречно, я допоможу перекласти складне слово, але без постійних фанатичних виправлень, бо знаю як це може демотивувати.

Наталія Щербаківська: 

— З яскравих прикладів підтримки в переході на українську — мій чоловік. Його шлях дуже схожий на мій. Коли ми почали зустрічатись (2019 рік), я вже була на 100% українськомовною, а чоловік десь на останній «стадії» — на той момент ще дозволяв собі переходити на російську з родичами та клієнтами. І я час від часу звертала на це його увагу. Спочатку просто пояснювала, що ці люди прекрасно розуміють українську. І що важливіше не поступатися своїми принципами заради «комфорту» іншої людини. Для викорінення цієї звички потрібен був час, але поступово вона зникла. 

Звісно, допомогли також спільні цінності та розмови про наше майбутнє, про плекання українського і про те, як важливо починати з себе. Один з яскравих і романтичних спогадів — як він на першому побачені запропонував послухати голос Василя Стуса і читання віршів у поетовому виконанні. Я тоді й не знала, що існує запис Стусового голосу і навіть не пам’ятаю, чому ми згадали його на першому то побаченні 🙂 

Які слова ви теперішня сказали б собі в день, коли вирішили перейти на українську мову? 

Олександра Кобець: 

— Українська мова — це частина тебе, твого коріння, твоєї історії. Ти здивуєшся, як багато в житті змінить цей маленький крок. Тому не бійся, дій! 

Анастасія Козаченко: 

— Це варто було зробити раніше. 

Наталія Щербаківська: 

— Зручніше, краще і швидше перейти повністю на українську з помилками, ніж залишатись двомовною і чекати кращого моменту, коли ти вивчиш українську, який ніколи не настане. Люди, для яких ти важлива, залишаться і приймуть твої зміни, а не твої рано чи пізно підуть — як не через українську, так через щось інше. І перші слова твого сина будуть «тато» і «папо» (прапор), бо він любить прапор України, який висить у нас вдома. І в цей момент ти відчуєш, що ви з чоловіком зробили все залежне, аби вилікувати цей російський вірус, який не пошириться далі в нашому роді. 

А що б сказали тим, хто досі вагається чи переходить зараз? 

Олександра Кобець: 

—  Оточуйте себе українськомовними людьми настільки, наскільки це можливо. Тримайтеся ближче до тих, хто підтримує вас у вашому рішенні. Спілкуйтеся українською, навіть якщо важко і ви постійно робите помилки. З часом все вийде. Дивіться фільми українською, читайте книжки українською, вивчайте нашу історію, традиції — це все допоможе вам відчути себе частиною українського народу, зрозуміти глибину нашої культури й укріпити власну ідентичність. І не бійтеся змінюватися. 

Анастасія Козаченко: 

— Я б сказала, що ніколи не пізно змінюватись та вчитись новому, і порадила б багато читати й говорити українською, так легше її вчити. 

Наталія Щербаківська: 

— Скажу без прикрас: розмовляючи російською, українці роблять велику послугу росіянам, які століттями вбивали ваших родичів та друзів ваших родичів у минулому і, на превеликий жаль, — в теперішньому. Вони інвестують безліч коштів, щоб ви говорили російською. Ваша російська мова — це їхня перемога. 

Замисліться: це ваш свідомий вибір чи насаджений країною-терористом? Я не бачу України майбутнього без української мови, це ж очевидні речі. А от якою мовою говоритимуть українці і який світогляд матимуть — залежить зараз особисто від кожного з нас. 

З практичних порад: музика, фільми, телефон, ноутбук, стрічка новин — українською. Не лінуйтесь брати участь або самим організовувати заходи з елементами українських традицій: колядування, Різдво тощо, щоб перейнятися своїм, рідним.  Звучить очевидно, але дієво. 

Ну і ключова порада від мене: поцікавтесь історією свого регіону, своєї родини кілька поколінь тому, історіями відомих шістдесятників із Донеччини та Луганщини. Такий огляд минулого допоможе зрозуміти наслідки — чому ви зараз говорите російською.  І взяти відповідальність за власне рішення — припинити чи продовжити далі? Просто постарайтесь знайти правду і бути чесними з собою. 

З нагоди дня народження Пласт запустив збір на стипендії для дітей, які через фінансові труднощі можуть не потрапити на табір — найважливішу частину пластової виховної програми. Серед них діти учасників бойових дій, загиблих захисників, ВПО, з багатодітних родин. Долучитися можна тут