Своїм досвідом переходу на українську мову для проєкту «Мовити» поділилася дитячо-підліткова письменниця Саша Войцехівська. Читайте далі її історію та практичні поради для тих, хто зараз проходить той самий шлях.

***

В 11 класі на диктанті з української мови я написала «дошч». Угу, йдеться про рідкі атмосферні опади. А ще про те, наскільки я не відчувала і не розуміла нашої державної мови. 

Мене звати Саша Войцехівська. Зараз мені 33, я дитячо-підліткова письменниця. І я запрошую вас прочитати історію мого занурення в нашу неймовірну мову. Та спершу зазначу, що мені було ДУЖЕ СКЛАДНО перейти на українську. 

До восьмого класу я вчилася в російськомовній школі. У моїй родині українською розмовляла лише бабуся. Говорила тихо, радше до себе, ніж до інших. Говорила, коли того не чув її чоловік з антиукраїнськими поглядами — мій дідусь. 

Моя мама викладала в школі російську. Тому зі мною та братом спілкувалися не просто російською, а тим самим «вєлікім і магучім», виховуючи в нас щонайменше зарозумілих оповідачів, а в омріяному майбутньому — філологів язика. Одним із найбільших злочинів дитинства було неправильно зробити наголос у слові. Бр-р-р-р. 

Українська в моєму житті зʼявилася у 8 класі, після переходу в ліцей. Певно, якби не любов до математики, я б продовжила вчитися в російській школі (таких було чимало тоді на Кіровоградщині). Натомість ліцей вимагав спілкування українською на уроках і то було складно. 

Міркуючи про це зараз, я певна, що могла б українізуватися і раніше. Якби не одна історія. Якось на уроці української мови ми писали твори. Того дня мені здалося, що я маю непоганий текст про майбутнє, тож підняла руку й прочитала: 

— Я хочу вирости й балакати зі своїми дітьми українською. 

Я тааак боялася це читати, бо ж тоді чи не вперше відчула зв’язок з українською мовою. На мить здалося, що то гарна ідея: дослідити її, приміряти на себе. Ану ж личитиме, сидітиме ошатно? 

Та вчителька вигукнула: 

— Не балакати, а говорити! «Балакати» — так не вживається! 

Тоді я знову повернулася до російської й міцно трималася за неї ще три роки. Власне, до українськомовності мене привели дві закоханості: в Івана й у Київ. 

З Іваном ми познайомилися на курсах підготовки до вступу в університет. Він був членом організації «Не будь байдужим», носив сумку з прапором України, подарував мені значок «Міняю часы на годинник» та посібник із порадами для мʼякого переходу на українську. А ще він так і не закохався в мене у відповідь, тому я різними методами намагалася його зацікавити. Тоді вперше протестувала на собі українську мову. 

А потім зі мною стався Київ. На контрасті з Кропивницьким місто здалося українськомовним. І, що важливо, українською там говорила елітна, в моєму розумінні, молодь: активна, творча, натхненна. Я слухала їх і понад усе прагнула долучитися. Вже тоді знала, що рано чи пізно перейду на українську. 

Так і сталося. З 2011 року я не використовую російської. 

На шляху до мого переходу на українську було більше десятка невдалих спроб. Бо це складніше, ніж здається на перший погляд. Вибір мови — це вибір світогляду, а не розкладка на вашій клавіатурі. Я почувалася абсолютно іншою людиною, коли говорила українською, і мені спершу важко було порозумітися з такою Сашею. 

Я повсякчас зневірювалася й кидала той мовний експеримент. А потім зрозуміла, що просто змінити мову спілкування замало: потрібна постійна робота і трохи терпіння. Тож я поділила свій перехід на чотири фази. У кожній фазі виокремила поняття «іспиту» і «маркера успішності фази», щоб мати змогу оцінити прогрес (або його відсутність, таке теж траплялося і це нормально).

ПЕРША ФАЗА: ПИСАТИ Й ЧИТАТИ УКРАЇНСЬКОЮ 

Насамперед я змінила мову на всіх пристроях і сайтах. Потім почала писати повідомлення і дописи українською. Але писати — то не говорити. Поки пишеш, маєш час перечитати, скористатися перекладачем або підшукати в інтернеті питомо український відповідник. 

Також підписалася на українськомовних блогерів (тоді ж уже вимерли динозаври й існували блогери, пра?) і загалом поводила себе, мов дитина, яка нещодавно навчилася читати. Де б я не була й що б не робила, повсякчас хапалася за українські слова.

Читала рекламні білборди, слухала українське радіо й пробувала тут же використати нові мовні надбання. Часто вживала їх не надто вдало, але згодом навчилася відчувати різницю тлумачень у словах-синонімах. Звісно, спершу в листуваннях забувала про свій мовний експеримент і відписувала російською. Особливо на російськомовні повідомлення, які тоді домінували. 

Маркером успіху цієї фази став перший день виключно українського листування. Іспитом стала мета досягти трьох таких днів поспіль. На цю фазу в мене пішло десь 3 тижні. 

ДРУГА ФАЗА: ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ 

З незнайомцями простіше робити помилки. То випадкові люди: ймовірно, ми бачимо їх лише раз у житті, тож їм байдуже на наші наголоси та закінчення. Саме тому я ледве не по 10 разів на день запитувала дорогу, яку й так чудово знала. Зачіпала короткою розмовою кондукторів у транспорті й першою бігла, почувши десь на вулиці «А підкажіть…» Як я тоді пишалася своїми відповідями українською! 

Бо ж за цілий день ніхто не зафукав тебе, жодного разу не перепитав, не заплутався у твоїх неідеальних і заскладних українських реченнях-тенетах. Це надихає, додає впевненості в тому, що ти звучиш не дивно, не тупо, а цілком нормально. 

Тоді я відчула, що можу говорити українською — попри те, що чимало звуків і досі звучали на російський манір. Іспиту на цьому етапі не було, фаза тривала 2-3 тижні. 

ТРЕТЯ ФАЗА: ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ З ОБРАНОЮ ЛЮДИНОЮ 

Така доля випала моєму другові Артему. Він хоч і був тоді російськомовним, але чудово володів українською. Ми мали свій вечірній розмовний клуб — ледве не щодня гуляли навколо озера біля гуртожитку й теревенили. Я постійно просила його виправляти мене. Не менш як сто разів на вечір питала: «А як сказати/перекласти…?» Першу годину він чемно відповідав і виправляв мене, а тоді втомлювався й просто зітхав у ритм моїх помилок. 

У цій фазі важливо бути активними й не соромитися звертатися по допомогу. Треба набрати мінімальний словниковий запас, щоб розговоритися. 

Кілька тижнів такої практики — і зникло кілька грубих мовних огріхів, зʼявилося більше впевненості (я уявляла, що проковтнула й опанувала розмовну книжечку, які видають в аеропортах і готелях).  

Маркером успіху фази стало відчуття легкості у простих розмовах. Звісно, це ще не була повноводна мовна ріка, але я вже говорила більше слів у хвилину, ніж вміє читати першокласник. Іспит придумав Артем. Він попросив розповісти йому історію. До-о-о-овгу й художню. І я справилася. 

ЧЕТВЕРТА ФАЗА: ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ 

У ній мені було найважче. Ейфорія попередньої фази зникла. Здавалося, що я почала говорити українською гірше. 

Тато й дідусь не приймали мого переходу. Батько просив дзвонити йому, коли мене попустить і я знову говоритиму нормально. Люди з оточення закочували очі, коли я вдесяте за день казала те кляте «можно». Мене постійно виправляли ті, кого я про це не просила. Я збиралася знову все кинути. 

Але понад усе страждала від того, що не можу вільно висловлювати свою думку! Мені здавалося, ніби я весь час намагаюся намалювати кольорову картину чорним олівцем. Що б я не казала, воно не було тим, що хотілося сказати насправді. 

Аби не впасти у відчай і не замовкнути, я почала писати. Ви вже знаєте, чим закінчилася ця терапія — я дописалася до письменниці 🙂

Тоді ж придбала кілька книжок для прокачування мови й читала їх з олівцем: виписувала в блокнот усі слова й фрази, які хотіла додати до своєї мови та використовувала протягом тижня. Мінімум 10 разів. До речі, я роблю так досі.

Разом із тим дозволила собі переходити на російську тоді, якщо дійсно потребувала цього. Переважно в стресових ситуаціях, коли не мала часу на добирання та переклад слів. 

Перекладати в голові перестала приблизно через рік. Це було так дивно — чути в думках українську. Разом із думками змінилася і я. Українська навчила мене спостерігати й відчувати, тож тепер я вмію ще більше насолоджуватися світом. Вона зробила мене мʼякшою, ніби вода поволі стесала гості й небезпечні кути, яких чимало в російській. І щоб віддячити, я подарувала мові першу українськомовну дитину мого роду (а згодом і другу). 

Маркером успіху фази є день, коли у вашій голові замовкне перекладач. Збере всі свої книжки й піде на пенсію. А іспит я склала аж через 4 роки. Того дня мене підрізав водій маршрутки і я ледве уникнула ДТП. Я вийшла з машини й почала несамовито кричати на нього. Та раптом крик обернувся на самовдоволену усмішку — бо горланила я неперевершеною українською лайкою! 

Ваш шлях, швидше за все, буде геть іншим. Головне — не звертайте з нього.