БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ОУН ТА УПА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
Яким бачиться майбутнє України, розділеної між чотирма державами? Як досягнути незалежності? Яким має бути політичний устрій та місце у світі?
Ці й десятки інших питань обговорювали в ніч з 2 на 3 лютого 1929 року на таємній зустрічі в одному з віденських готелів. Дату конгресу переносили двічі, місце зустрічі змінили в останній момент. Більшість делегатів були українськими емігрантами; з України, наражаючи себе на небезпеку, нелегально змогли приїхати лише четверо учасників.
30 людей, кілька днів складних палких обговорень, гострі дискусії.
Питання надважливі: відповіді на них визначатимуть спільні дії народженої в ті дні Організації українських націоналістів (ОУН), що згодом стане одним з найуспішніших політичних об’єднань українців в історії ХХ століття.
Далі коротко говоритимемо про те, якими були цілі ОУН, як з’явилася УПА та їхню боротьбу проти загарбників у часи Другої Світової війни.
А допоможе нам у цьому історикиня, аспірантка КНУ Анастасія Саєнко.
НАРОДЖЕННЯ ТА МЕТА ОУН
Створення ОУН було реакцією на поразку Української революції 1917-1921 років, ліквідацію реальної української державності та поділ етнічних земель.
З 1927 року Сталін почав чистки українських «націоналістів», тож ілюзії про побудову адекватних російсько-українських відносин зникли. Діяти треба було швидко, але обережно, тому підготовка до створення єдиної організації, яка б об’єднувала представників різних українських націоналістичних рухів, відбувалася в умовах конспірації.
«Конґрес був першою широкою конфронтацією однодумців, що гуртувалися в віддалених одне від одного середовищах. Він дав нагоду договорити не домовлене й узгіднити однаковість головних напрямних у підході, в оцінці та інтерпретації політичних подій», — писав Степан Ленкавський, учасник конгресу.
Головою обрали Євгена Коновальця, одного з лідерів української молоді.
***
Історик Володимир Вʹятрович називає ОУН орденом борців за визволення України, адже основною метою ОУН була Українська Самостійна Соборна Держава.
ОУН боролася проти тодішніх окупантів, вимагала повернення української мови у школи, займалась військовим вишколом у парамілітарних організаціях, як от «Пласт» та «Сокіл», видавала листівки для виховання населення у націоналістичному дусі.
У 1934 році крайовий керівник Степан Бандера був ув’язнений і отримав довічний термін у польській в’язниці, а провідника Коновальця в 1938-му вбили радянські спецслужби. Та оунівці не здалися і продовжували діяти в значно складніших умовах.
ОУН ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
Вересень 1939-го кардинально змінив розклад сил. Німеччина напала на Польщу, польська держава впала, а Україна, за результатами пакту Молотова – Ріббентропа (23 серпня 1939), була розділена між Радянським Союзом та Третім Рейхом.
москва офіційно заявляла, що йде визволяти поневолені народи від польських панів. В урядовій ноті СРСР, яку підписав В’ячеслав Молотов, зазначалося:
«Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишалися беззахисними. Зважаючи на ці обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя та майно населення Західної України й Західної Білорусії».
Під окупацією Радянського Союзу опинились майже всі етнічні землі українців. З перших днів Сталін почав застосовувати каральні методи комуністичного режиму: арешти, депортації населення до Сибіру, розкуркулення та колективізація.
Перед оунівцями, затиснутими між комуністичним та нацистським тоталітарними режимами, виникли абсолютно нові завдання. Вони не у всьому погоджувались, мали різні погляди, проте продовжували шукати шляхи здобути незалежну державу в таких екстремальних умовах.
Лідером ОУН(б) став звільнений з польської в’язниці Степан Бандера.
ПРАВДА І МІТИ ПРО СПІВПРАЦЮ З НІМЕЧЧИНОЮ
У цих умовах справитися самотужки було практично неможливо, тому Німеччина виглядала джерелом необхідної підтримки. Радянська, а згодом російська пропаганда багато років нав’язувала образ оунівців-колаборантів та злочинців у німецьких службах. Втім, важливо розуміти умови й обставини того часу.
ОУН(б) розглядала можливість співпраці з Німеччиною тільки за умови визнання Української Держави:
«Такий союз може бути, якщо поважатимуться життєві інтереси обох народів… Неправильно заведена політика може привести до небажаних наслідків для стосунків обох народів, які пізніше буде важко подолати».
22 червня 1941 року Німеччина оголосила війну Радянському Союзу, а вже 29 червня радянські війська відступили зі Львова, залишивши по собі катівні й більш ніж 22 000 знищених у тюрмах українців.
Оунівці використали шанс для створення Української Держави. За лінією німецько-радянського фронту рухались групи підпільників, які створювали районні та обласні управи до встановлення німецької влади. Розрахунок був на те, що німці визнають українську владу.
У ніч з 29 на 30 червня до Львова увійшов батальйон «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича. Радянська влада активно тиражувала міф про зрадницьку діяльність галичан у складі батальйонів «Нахтіґаль» та «Роланд» під крилом у СС (охоронних загонів).
Оунівці й справді сформували два батальйони, бо на початок 1941 всі розуміли неминучість війни. Але не для роботи на німецьку охорону; українці мріяли про формування власної армії й розуміли важливість військового вишколу та зброї у боротьбі за неї.
Батальйони мали стати основою майбутньої української армії та у відповідний момент розпочати повстання на території України. Німці ж розглядали їх як диверсійні групи у боротьбі з радянськими військами.
Рядові українці не підпорядковувались командуванню СС та могли служити тільки у складі іноземних батальйонів. Їх участь у бойових діях взагалі була обмеженою й у вересні 1941 року «Нахтіґаль» та «Роланд» були переформовані.
10 ДНІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Вранці 30 червня 1941 року у Львові 330 бійців «Нахтіґалю» мали забезпечити проголошення Акту відновлення Української Держави й таким чином відновити легітимну Українську Державу.
Ярослав Стецько (перший заступник Бандери) урочисто зачитав:
«Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України ….. не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада».
Після цього на площі Ринок підняли жовто-блакитний стяг.
Акт відновлення Української Держави мав символічне значення. Він засвідчував право українців жити на своїй землі й розпоряджатись нею.
«Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу», — наголошував Степан Бандера.
Звісно, зараз ми розуміємо, що бажання Бандери поставити німців перед фактом існування незалежної Української Держави виглядають доволі наївно. Гітлер ніколи не розцінював словʼянські народи серйозно й не вважав, що вони здатні до творення власних держав.
Коротка співпраця з оунівцями потрібна були лише для того, щоб послабити Радянський Союз. А Україна для німців була ласим шматком, сировинним придатком.
Відновленій Українській Державі судилось існувати лише 10 днів. Німецьке командування наказало відкликати акт. Бандера та Стецько відмовились, після чого їх засудили до перебування у концентраційному таборі Заксенгаузен.
ПЕРЕСЛІДУВАНІ, АЛЕ НЕ ЗЛАМАНІ
Німці заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, розпочали масові арешти оунівців. Паралельно з арештами оунівських підпільників, гестапівці провели у Львові чистку лав української поліції, де було «багато прихильників Бандери», а також продовжили арешти залишків оунівців у Німеччині.
Протягом 1942 – 1943 рр. арешти керівників бандерівського підпілля були здійснені також у Києві, Рівному, Черкасах, Миколаєві, Запоріжжі, Сталіно (Донецьку) та інших містах, що свідчить про розгалужену мережу діяльності оунівців.
Протягом всього 1942 рік визвольний рух активно протистояв окупаційній владі: зривали відряджання молоді на роботу до Німеччини, здійснювали диверсії на залізницях, створювали партизанські загони в лісах, нападали на військові об’єкти, щоб забезпечити себе зброєю, визволяли з в’язниць захоплених активістів.
Згодом перед оунівцями постало питання, що ж робити далі. Історик Іван Патриляк зазначає, що навесні 1942 року ОУН-б оголосили про стратегію «двофронтової боротьби» – проти росії, як традиційного і споконвічного противника української незалежності, і проти Німеччини, як тимчасового окупанта.
Оунівці розширюють мережу, залучаючи українців Центральної, Східної та Південної України, щоб почати всеукраїнське повстання, коли СРСР та Німеччина виснажать одна одну у війні.
«Встановлено, що в м. Маріуполі організація налічувала до 300 осіб, у м. Краматорську – 120 осіб, у м. Слов’янську – 80 осіб, в м. Красноармійську [нині – Покровськ] – понад 50 осіб, в м. Макіївці – 60 осіб, у Мар’їнці – 80 осіб, в Ольгінці – 30 осіб тощо.
Переважно до ОУН долучалась інтелігенція: вчителі, лікарі, а також молодь…»
(Із доповідної «Про діяльність ОУН на території Сталінської області» начальника Управління НКГБ у Сталінській області Демидова Секретареві ЦК КП(б)У Хрущову М.С. 30 листопада 1943 року. Документ під грифом «Цілком таємно»)
ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
На зламі 1942-1943 років було ухвалено рішення про формування постійного військового угрупування – УПА. До осені 1943 року на Волині та Поліссі була сформована основа УПА.
Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.
УПА виникає як армійська структура партизанського типу. Новостворені відділи одразу розпочали боротьбу з німецькими та радянськими військами. Протягом другої половини 1943 року істотно збільшуються масштаби повстанської боротьби, до якої долучаються представники інших поневолених народів.
Так, у лавах УПА виникають азербайджанські, грузинські, узбецькі й татарські відділи. У листопаді 1943 року керівництво українського визвольного руху провело Конференцію поневолених народів за участю представників 17 національностей.
Відозва «1-ої Конференції Поневолених Народів Сходу до народів Східної Європи й Азії» закликала:
«Геть імперіялістичну війну!
Смерть імперіялістичним хижакам більшовицької Москви і націонал-соціялістичного Берліну!
Смерть Гітлерові і Сталінові!
Геть гітлерівську «Нову Европу» і більшовицький СССР!
Хай живуть національні революції поневолених народів!
Хай живуть незалежні національні держави всіх народів Европи і Азії!
Хай живе мир і дружба вільних народів!»
Успішність діяльності УПА напряму залежала від розгалуженого, глибоко законспірованого підпілля. Для цього також УПА здійснювала глибокі рейди на центральні та східні терени України.
Партизани мали фальшиві паспорти, шифровки, зв’язкових. Місто Дніпро стало столицею націоналістичного підпілля Наддніпрянщини. У кожному районі Дніпропетровської області були свої організації. Мережа підпілля ширилась Одеською, Миколаївською, Херсонською областями.
У доповідях йшлось:
«Населення приймало нас добре. Зустрічаючись, кричали «Слава Україні!» З радости плакали. Говориться, що частіші рейди по східних теренах зродять в людей віру у власні сили».
Населення підтримувало упівців: люди переховували їх у своїх домівках, годували, шили одяг та ділились всім, чим могли. Можна сказати, що це був тодішній волонтерський рух, який підтримував свою армію як міг.
***
Після завершення Другої світової війни повстанці вимушені були перейти з наступальної боротьби до підпільної. Насамперед це було зумовлено активізацією радянських каральних органів. За свідченнями історика Патриляка, залучалось до 400 тисяч війська НКВС для облав, блокад доріг та сіл, щоб відрізати повстанців від допомоги.
Упівці розділились на менші групи й здійснювали диверсії проти радянських військ.
Створили розгалужену мережу розвідки, яка збирала відомості про заходи радянської влади та організацію військ, аби перешкоджати їм. Перешкоджали примусовим депортаціям українського населення.
Щоб вижити, діяли малими групами, продовжували виховувати молодь й поширювали вплив на схід та південь України. У всіх областях України та навіть на Кубані радянські каральні органи виявляли причетних до націоналістичного підпілля.
У повоєнні роки УПА здійснило більш ніж 1200 антирадянських виступів.
Радянською владою штучно навʼязувалась думка про панівну комуністичну ідеологію на сході, хоча там був потужний проукраїнський рух, який боровся за Україну під гаслами «Геть Сталіна і геть Гітлера».
Арешт останнього українського підпільника відбувся у 1958 році у сучасному Торецьку (Донецька область).
Верховна Рада визнала ветеранів ОУН та УПА борцями за Незалежність України аж у 2015 році
Авторка АНАСТАСІЯ САЄНКО
Список використаної літератури:
1. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси./ Відп. ред. С.В. Кульчицький. – Київ: Наукова думка, 2006. – 496 с.
2. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / В. Вʼятрович (відповід. ред.), Р. Грицьків, І. Деревʼяний, Р. Забілий, А. Сова, П. Содоль. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2007. – 352 с., іл.
3. Патриляк І. Створення Української повстанської армії під проводом ОУН(б): малодосліджені аспекти проблеми / І. Патриляк // Наукові записки [Національного університету “Острозька академія”]. Історичні науки. – 2010. – Вип. 16. – С. 111-122.
4. Українська повстанська армія // [Сторінка Українського інституту національної пам’яті] /– Режим доступу : https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/viyskovym/ukrayinska-povstanska-armiya
5. Архів ОУН. [Електронний ресурс. Інформаційний портал]. – Режим доступу: https://ounuis.info/