Перший натовп він зібрав довкола себе у 21. Тоді молодий Володя виконав свою «Червону руту» на театральній площі Чернівців.

Дослідник біографії Івасюка Іван Лепша розповідає, що виступ зібрав тисячі людей, а на площі й сусідніх вулицях припинився автомобільний рух та утворилися затори. У той день чернівчани запізнювалися на свої зустрічі, не встигали поробили заплановані справи – вони слухали українську пісню. Наступного дня її співала вся Україна.

Згодом Івасюк напише ще багато пісень, які полюблять в Україні та закордоном. Його композиції перемагатимуть на різноманітних популярних конкурсах, а в США вийде платівка, що в ті часи було нечувано для композитора з совєцького союзу. 

70-ті були періодом арештів українських інтелігентів та погромів Гельсінських груп.

Які часи — така й нагорода: за свій успіх він отримає розмову з органами КДБ та пораду віддати гонорар у «Фонд миру» на благу справу – «поширення соціалізму». Хоч отримати чесно зароблені гроші в умовах «залізної завіси» композитор тоді так і не зміг, але представникам КДБ сказав, що не фінансуватиме «терористичні організації». 

Ця принциповість відчувалася у всьому, що він робив. І в тому, ЯК це робив. А принципові, талановиті, незалежні, впливові особистості не були потрібні системі, яка виховувала слухняну совєцьку людину. Ба більше: такі цій системі загрожували. 

Івасюк був одним із небагатьох композиторів, хто не написав жодної пісні російською мовою. 

Його сестра Галина в одному з інтерв’ю згадувала: 

— Йому неодноразово робили зауваження, чому ти пишеш тільки українське. Він казав: «Тому що я українець і я того хочу». Хто робив зауваження, я пригадати не можу, але те, що вони були, особливо в останній період творчості, це точно. Хотіли від нього іншого, а він не хотів.

Дослідниця Марічка Галабурда-Чигрин розповідала, що на 325-ту річницю Переяславської угоди радянська преса була захлиналася одами «вєлікій росії»: «Слава! Тебе прославляємо, рідна росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!»

— Влада сподівалася, що й він, як і всі інші, дасть данину москві. Він же улюблений композитор України, він же міг як ніхто інший вплинути «ідеологічно» на молодь. Але Володимир був безкомпромісним… Івасюк не створив нічого для прославлення горезвісного «возз’єднання». Він натомість взявся писати оперу з козацької доби.

За таку позицію хлопець «втрапив у немилість» партії. Попри безперечний талант його за дивним збігом обставин не відзначали композиторськими преміями. 

Наприклад, театральна вистава «Прапороносці», для якої Івасюк написав музику, отримала Шевченківську премію; Івасюка у список не внесли. Не отримав він і премії Миколи Островського – попри гарячі рекомендації 12 членів правління Ради клубу творчої молоді.

Івасюк робив свій вибір свідомо, чудово розуміючи та відчуваючи його наслідки. Він казав рідним і друзям, що КДБ стежить за ним. А батько якось почув він нього:

«Я вже дозрів, щоб мене розіп’яти. Я вже маю 30 років і дійшов до того стану, що мене можна розіп’яти, як Ісуса Христа».

«Братерська любов» не забарилася. 24 квітня 1979 року в обід Івасюку зателефонували. Він сказав рідним, що йде до консерваторії й затримається там на годину-півтори. Додому Володя не повернувся більше ніколи.

Рідні забили на сполох у той же вечір, але їм відмовили в розміщенні оголошення на телебаченні про зникнення відомого композитора. 18 травня його тіло знайшли повішеним на паску від власного плаща на території військової частини в Брюховицькому лісі. 

Розслідування відкривали й закривали. У газетах ще до його офіційного завершення написали, що Івасюк скоїв самогубство, а версії про інші обставини смерті – вигадка.

Виданням було заборонено друкувати некрологи й навіть співчуття рідним. 

Влада намагалася зіграти на випередження: у день похорону всюди призначили обов’язкові комсомольські збори й пригрозили звільненням з роботи всіх, хто не з’явиться. Боялися, що похорон народного улюбленця може перерости в бунт. Але людей не втримали жодні заборони.

Володя знову зібрав багатотисячний натовп – цього разу востаннє. Люди встелили дорогу від його дому до цвинтаря живими квітами. Львів був у жалобі: музиканти відмовлялися грати у місцевих ресторанах, водії таксі не брали грошей за проїзд.

«Ми ховаємо композитора, гордість України, автора «Червоної рути», яку співає увесь світ!» – сказав поет Ростислав Братунь над могилою друга.

За це він втратив роботу, йому заборонили друкувати твори та виступати; згодом невідомі скоїли замах на життя.

Рідні та друзі Івасюка переконані, що його вбили. На це вказують низка фактів, як от спроби КДБ приховати речові докази, розбіжності у свідченнях причетних до розслідування, погрози його знайомим і всім, хто міг щось бачити чи чути. Всі матеріали справи досі засекречені у москві.

На жаль, у незалежній Україні влада спромоглася на мізер: участь органів держбезпеки у викраденні, вбивстві та інсценуванні самогубства композитора визнали лише на словах. Винні так і не були названі й тим більше покарані. 

Історія не визнає умовного способу. Ми не знаємо, скільки ще чудових пісень міг би створити Володимир Івасюк, якби його не вбили, скільки з них ми б наспівували з нашими друзями та сім’ями. 

Але точно знаємо, що його музика житиме й для наступних поколінь українців.