Я довго не могла наважитись на цей текст. Кількадесят разів відкривала нотатки на телефоні, писала й видаляла, знову писала, видаляла знову. 

А днями у плейлисті голосом Мар’яна Пирога залунало Стусове:

— Довкола мене – цвинтар душ

на білім цвинтарі народу.

Пливу в сльозах. Шукаю броду…

Пам’ять миттєво переносить на Личаківське кладовище у Львові. Довкола – люди в чорному одязі. Чутно глухе постукування лопат об дерево, шурхіт свіжої землі й приглушені схлипування. Люди в чорному обіймаються.

Це був день похорону Вікторії Амеліної – української письменниці, яка загинула внаслідок обстрілу росіянами Краматорська. Ще один чорний день. Ще одна непоправна втрата для української культури. 

— Ми розминулися з життям.

Не тим, напевно, брались шляхом,

заприязнилися із жахом

під буряних віків виттям.

Василь Стус був улюбленим поетом Вікторії. Її провели в останній шлях під його вірші. Обох убили представники країни, яка століттями намагається винищити українців під корінь.

Обох серед іншого поєднують два моменти. Перше – усвідомлена праця задля України та українського.

Друге – про обох, попри різні часи, обставини й умови життя, повною мірою дізнаЮться вже після їхньої смерті. 

***

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну зацікавлення самими українцями своєю культурою та історією сягнуло небачених досі масштабів. І це не перебільшення. 

Ми почали досліджувати події минувшини й аналізувати наслідки, занурюватися в контексти та традиції, витягувати з архівних закапелків забуті й маловідомі імена наших діячів та митців, віддавати їм належну, хоч і запізнілу, шану. 

Ми нарешті формуємо власний голос і вчимося говорити про себе світу. 

Можна довго сперечатися про те, чому цього не сталося раніше і вкотре повторювати затерте «цінуємо, коли втрачаємо». Та залишмо цю тему для іншої розмови. Бо зараз важливо – життєво важливо – живити отой інтерес до свого, який, будьмо чесні, таки підсилило прагнення сусідів нас від цього свого «асвабадіть». 

Бо він повільно й непомітно сповзатиме донизу, якщо кожен зокрема не докладе зусиль, аби цей інтерес до власної історії й культури та тих, хто її творить, зробити своєю потребою.

Повторюю цю думку для себе, наче мантру:

ЗРОБИТИ ІНТЕРЕС ДО ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ Й КУЛЬТУРИ ТА ТИХ, ХТО ЇЇ ТВОРИТЬ, СВОЄЮ ПОТРЕБОЮ.

Чому це важливо? Наведу цитату Оксани Забужко з виступу* на конференції Lviv Media Forum 2023: 

«Єдиний спосіб для країни зробити так, аби її почули, аби вона стала суб’єктом власної історії, — бути впізнаваною за своєю культурою».

*Тези з виступу Оксани Забужко опубліковано на сайті theukrainians.org

У цьому вимірі українська культура має бути впізнаваною перш за все для українця. Не вузького кола зацікавлених, а пересічного українця, незалежно від його/її хобі чи вподобань.

І ось тут на уявну сцену нашої розмови виходять ті, хто цю культуру творить: письменники, художники, музиканти й інші – називатимемо їх далі об’єднувальним словом митці. 

У проєкті «Мовити» ми намагаємося знайомити аудиторію з творчістю й діяльністю українських митців та діячів минулого. Публікуємо історії життя, цікаві вислови чи актуальні для теперішніх часів цитати. 

Ділимось творчістю сучасників – їхніми віршами та піснями, рекомендуємо читати книги тощо. Потім аналізуємо реакцію читачів, аби розуміти, що для них актуально. 

Далі буде одне спостереження, яке, зважаючи на порівняно невелику аудиторію блогу, не претендую назвати репрезентативним. Та воно якраз наштовхнуло на роздуми довкола теми цього допису.

***

Тексти про репресії/винищення нашої культури та мови зазвичай отримують більші охоплення, ніж дописи з рекомендаціями книг сучасних митців/діячів. А дописи про загибель/смерть сучасних митців/діячів поширюють набагато частіше, ніж дописи про творчість митців/діячів. 

Тепер сумне: між вподобанням чи поширенням інформації та подальшими діями «метчу» не відбувається. Часто на цьому, на жаль, цікавість до них закінчується. 

Відсоток людей, які після поширення допису про Вікторію Амеліну чи Романа Ратушного, прочитають її книгу або відвідають фестиваль його пам’яті, буде вкрай малим. 

***

У соцмережах (не лише в нашому профілі) та публічних обговореннях часто можна прочитати міркування штибу «де ми могли б уже бути, якби нашу культуру не винищували». І ці міркування слушні, так. А поза тим виникає питання: 

ЧИ ЗНАЮ Я ТУ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ, ЯКУ НЕ ЗНИЩИЛИ? 

Коли я чесно відповіла на це питання сама собі, то зрозуміла: всього мого життя не вистачить, аби прочитати/дослідити весь той багатющий спадок, який ми маємо. Тому моїм завданням є пізнати бодай частину. 

Дізнаватись історію, аналізувати контекст, усвідомлювати ціну, яку заплатили наші митці й шанувати їх – потрібно, без сумніву. Але водночас не бідкатись за тим, чого не сталося, натомість вбирати й зрощувати в собі все, що відбулося. 

І те, що відбувається зараз, на наших із вами очах. 

Бо попри намагання росіян вкотре знищити саму ідею існування української ідентичності, українська культура не просто живе, а нарешті заявляє про себе гучно у світі й таки стає впізнаваною. І до цього докладаються сотні, тисячі людей, які перейняли естафету від ув’язнених, репресованих, розстріляних і творять нашу культуру тут і тепер. 

Відтак виникає питання: а чи цінуємо ми наших живих українських митців? Якщо ви відповіли ствердно – у чому це проявляється?

***

Пізнання культури, а як наслідок – цінування – неможливе без взаємодії з нею. Коли ти приміряєш на себе характер героя книги, згадуєш пережиті події під пісню улюбленого гурту тощо – це стає не просто чимось близьким, а невіддільною частиною тебе, твого життя й досвіду. 

Так ти обростаєш цими спогадами, досвідами, враженнями – і дозволяєш українським культурним контекстам формувати тебе й твою пам’ять. Це відбувається непомітно, але згодом стає видимим та передається далі – поколінням наступним, твоїм дітям і внукам.

Ми зараз маємо більше можливість, якої майже не мали наші батьки чи бабусі з дідусями: йти до живих українських митців, поки вони живі. 

Тих, чиї книги можна прочитати й підписати, а картини споглядати на виставках. Тих, чиї фільми можна дивитися в кінотеатрах та обговорювати з друзями. Тих, чиї лекції можна послухати на офлайнових зустрічах, на чиї концерти можна піти й при цьому долучитися до зборів на потреби війська. 

Дякуйте їм за творчість, відвідуйте заходи, даруйте квіти; зрештою – напишіть про те, що їхня праця для вас важлива. Робіть це зараз, поки вони з нами. Це й буде нашим виявом цінування.

Авторка Ганна Шило