«Герой поневолі» – саме таку назву має одне з оповідань Івана Франка, головний персонаж якого, тихий клерк Степан Калинович, опиняється у вирі революційних подій 1848 року. Волею випадку він рятує життя дівчині й стає, сам того не бажаючи, героєм. 

За іронією долі автор оповідання, Іван Франко, також став «героєм поневолі». От тільки для цього йому довелося не врятувати життя, а самому відійти у вічність. 

Трапилося це за кілька місяців до проголошення УНР і ще до більшовицького перевороту, тому Франко не встиг себе «скомпрометувати» в очах совєтів й виглядав вельми привабливою фігурою, чиє ім’я можна використати як символічний капітал. 

Більшовики розуміли, що на одній «святій трійці» радянського канону – Марксі, Енгельсі та Леніні – далеко не заїдеш. Люди хочуть слухати історій про місцевих героїв. А коли ці герої відзначаються глобальним масштабом діяльності, як Франко, то це й поготів вдалий вибір. 

Зважаючи на це, Іванові Франкові «поневолі» судилося стати одним із героїв радянської пропаганди.

Звісно, СРСР 1920-х, СРСР після Другої Світової війни та СРСР кінця 1980-х років – це різні держави, з відмінними акцентами у своїй історичній політиці. Всю еволюцію образів Івана Франка радянського періоду викласти в межах однієї короткої статті – завдання непосильне, тому я зроблю начерк найтиповіших образів, які, попри певні видозміни, існували протягом всього (чи майже всього) періоду існування СРСР.

***

«Divide et impera» («розділяй і володарюй») – давній принцип Римської імперії, який наслідували багато інших майбутніх імперців. Більшовики, як реінкарнація російської імперії під новим прапором модного тоді червоного кольору, також вельми вдало користувалися цим принципом. 

Одним із головних стовпів, на якому ґрунтувалася радянська, а сьогодні російська, пропаганда – це створити якомога більше реальних та уявних ворогів, щоб виправдати власну легітимацію та каналізувати невдоволення населення на ворогів. 

Ціллю було створити ментальність «оточеної фортеці», де звідусіль на людину чекає небезпека. У реципієнта цієї пропаганди важливо було розбудити відчуття постійної боротьби, що триває вже довгий час.

Австро-угорську монархію в радянській пропаганді показували як «тюрму народів», де в жахливих умовах життя і праці страждали пригноблені українські робітники та селяни – бідні, неписьменні, забобонні через вплив духовенства. 

І ось Франка, як героя, помістили в епіцентр протистояння всім ворожим силам, зовнішнім та внутрішнім. 

Зовнішні вороги – австрійські бюрократи, польські пани-шляхтичі, єврейські капіталісти. Внутрішні – «уянітські попи» та українські буржуазні націоналісти. 

Франка наділяли функцією такого собі героя-революціонера, борця проти згаданих «реакційних» сил. Часто зовнішні та внутрішні вороги об’єднувалися. Так, у деяких авторів греко-католицькі священники виступали союзниками іноземних загарбників (поляків, німців, австрійців, Ватикану – а то й усіх разом), які боролися проти українського трудового народу, пов’язаного тісними узами з братнім російським народом. 

Як приклад наведу уривок з книги І. Головахи: 

«Іван Франко розкрив також реакційну суть нав’язаної українському народові унії, показав, що вона принесла багато горя і страждань трудящим України. З її допомогою ватажки Ватікану і правляча верхівка Польщі та Австрії сподівалися навіки поневолити український народ, розірвати його братерські узи з російським народом, перетворити трудящих України в покірних рабів німецьких баронів і польських магнатів».

Складна еволюція релігійних поглядів письменника спрощувалася до примітивного образу Франка як войовничого атеїста. Крізь призму цього образу було зручно демонструвати шкідливість християнської релігії та експлуататорську роль духовенства у суспільстві. 

Звернімо увагу на самі лише назви наукових книг, які насправді були відверто пропагандистськими: «Іван Франко в боротьбі проти релігії, церкви і Ватікану», «Іван Франко – гнівний викривач українського буржуазного націоналізму та клерикалізму», «Іван Франко – видатний атеїст-просвітитель», «На захист атеїстичної спадщини геніального сина народу». 

Нічого дивного, що інколи автори прямим текстом писали про необхідність пропаганди атеїзму і використання Франка та його творчості у цій пропаганді: 

«Франко присвятив особливо багато  своїх творів викриванню реакційної суті релігії та її проповідників, його глибока критика, оперта на факти народного життя і талановито подана, ще й досі не втратила свого значення для пропаганди атеїзму серед трудящих мас. На жаль, ці талановиті твори письменника ще й досі дуже мало поширені серед трудящих».

У мистецтві була розповсюджена тема протистояння Франка й духовенства. Це бачимо на прикладі робіт «Ілюстрація до поеми “Монолог атеїста”» (Григорій Смольський) або «Іван Франко відмовляється від сповіді» (Іван Холоменюк). 

На останній картині зображено «підступного» священника, який хоче намовити Івана Франка й збити його з «праведного атеїстичного шляху». Головний герой, звісно, рішуче відмовляється і долає це випробування.

Розповідаючи про Франка, науковці та музейні працівники часто змушені були виступати з доповідями на кшталт «Безбожництво в музеях», «Франко проти релігії», «Антирелігійні погляди Івана Франка». Особливо ретельно це слід було робити на Галичині, де попри всі переслідування, діяла підпільна Українська греко-католицька церква, офіційно «ліквідована» на Львівському Псевдособорі 1946 року. 

Поряд із духовенством головним внутрішнім ворогом став український націоналізм.

Сусід Івана Франка, історик та політичний діяч Михайло Грушевський був одним із головних образів «українського буржуазного націоналіста». Саме тому особливе місце в історичній політиці відводили критиці «порочної писанини М. Грушевського». Його книжки були заборонені, а якщо студента чи викладача випадково спіймали на читанні Грушевського, то про наукову кар’єру він міг забути. 

Михайло Грушевський виступав у ролі такого собі «поганого хлопця», якому опонував «добрий хлопець» Іван Франко. Книжки, музейні експозиції та публічні промови містили цитати Франка, які «громлять націоналістичну “школу” М. Грушевського». Міти про недружні взаємини Франка та Грушевського подекуди дожили й до сьогоднішніх днів.

***

Іншим важливим образом був образ Франка-пропагандиста, що доносив ідеї Маркса та Енгельса до селян, а також закликав до революції. 

Наприклад, популярною темою живопису був сюжет, де Франко виступає перед «народними масами», ведучи соціалістичну пропаганду. У мистецтві це зображено в картинах «Іван Франко виступає у Львові на мітингу трудящих в 1905 р. в зв’язку з «Кривавою неділею» (Михайло Добронравов), «Франко серед бориславських робітників» (Кирило Курило), «І. Франко читає у Львівськім науковім товаристві політекономію» (по Марксу і Чернишевському)» (Петро Грегорійчук), «І. Франко виступає на вічі в зв’язку з висуненням його кандидатом до австрійського парламенту 1897 р.» (Василь Касіян). 

Такий дискурс мав створити враження, що Франко є соратником радянської влади у все ще актуальній боротьбі проти націоналізму та клерикалізму. 

Ведучи боротьбу, Франко мріяв про соціально справедливу, об’єднану Україну. У тогочасному офіційному дискурсі підкреслювали, що він всіляко «закликав до боротьби з капіталістичним гнітом, шляхетчинною і попівщиною». І, звичайно, що впоратися самотужки в цій боротьбі Іван Франко не міг, адже в радянській версії він не був головним героєм. 

І, тут, як у мультику «Чіп і Дейл поспішають на допомогу», з’являються товариш Ленін і товариш Сталін.  Саме ці два персонажі створюють щасливу радянську сучасність, а товариш Сталін «втілив мрію Івана Франка» про об’єднання України, приніс соціальне та національне визволення, надав селянам землю, створивши для них колгоспи, та забезпечив робітникам гідні умови праці. 

Радянський дискурс намагався закріпити статус приналежності України до російського культурного простору. Часто говорили про українсько-російську дружбу та провідну роль впливу російських прогресивних письменників і мислителів (Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Горького та ін.) на Івана Франка. 

Центральний акцент робили саме на постаті Максима Горького – одного з найулюбленіших письменників Сталіна. Натомість про вплив на Франка діячів західної літератури та філософії (за винятком Еміля Золя) практично не згадували. Ба більше, українські та російські літератури начебто спільно боролися проти «загниваючої літератури буржуазного Заходу». 

Також підкреслювали вплив російського робітничого руху на робітничий рух Галичини. Франко тут виступав у ролі ретранслятора: засвоївши через російську літературу та філософію прогресивні, революційні, соціалістичні ідеї, він поширював їх серед українського суспільства. 

Фактично Франка демонстрували як локальний приклад ширшої моделі: російський народ, «старший брат», вчить «молодшого українського брата» передових ідей, виконуючи свою «цивілізаційну місію». 

У мистецтві це зображено на прикладі картин «Іван Франко читає газету “Іскра”» (Михайло Фліс), «Іван Франко читає “Что делать?” Ніколая Чернишевського» (Віктор Соколов), «Михайло Павлик з гуцулами приносять Івану Франку партію газети “Іскра”» (Іван Гуторов). 

Вказана модель відображала популярну тоді теорію боротьби двох культур: російської – міської, пролетарської, прогресивної супроти української – сільської, куркульської, реакційної. За цією моделлю – все прогресивне в українській культурі трактували як результат засвоєння з російської культури. Іван Франко – не виняток. 

Внаслідок цього в українців сформувався комплекс меншовартості, який навіть в часи незалежності ще довго не могли викорінити.

***

Важливою складовою радянського міту Франка був образ надлюдини – такої собі людини-пам’ятника, суворого, задумливого і патетичного, як в радянському монументалізмі. 

Ця «надлюдина» має бути постійно думати й дбати про скривджених та бідних, бути у постійній праці та ідейній боротьбі.  Про розмаїті аспекти приватного життя «надлюдини» – кохання, сім’я, дозвілля, мандри – майже не говорили, наче вони другорядні. 

У «правильного» радянського героя не мало бути особистого життя й звичайних людських захоплень. Адже ця приватність розбивала радянські пропагандистські штампи. 

Щодо деяких дітей Івана Франка, як от про знищеного радянською владою Петра Франка, взагалі існувала неписана заборона на згадування. 

Так радянська влада знищувала людей двічі – перший раз фізично, другий раз – стираючи пам’ять про неї.

Сьогодні в науковому, освітньому та популярному дискурсах про Івана Франка існує чимало різноманітних, навіть конкурентних образів. І це добре, адже сім десятиліть радянської пропаганди демонструють нам, наскільки небезпечними можуть бути ідеології, які прагнуть пояснити все, що відбувається, крізь призму одного підходу. 

Чи засвоїло людство цей урок історії? Подивимося! Хоча, спостерігаючи за деякими трендами сучасного світу – не певен у цьому. 

Ігор Медвідь, кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Картина на фото: Худ. І. Гуторов. Іван Франко на селянському вічі, 1956 рік.

Картина зберігається в основних фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.