Відколи ми восени вперше потрапили на концерт Vivienne Mort, пообіцяли собі: не пропустимо більше жодного. Бо це той випадок, коли здається, що музика заходить тобі під шкіру. 

Попросили Даніелу Заюшкіну, солістку та авторку пісень гурту, поділитися своїм досвідом переходу на українську мову для проєкту «Мовити».

Даніело, в одному з інтерв’ю ви сказали: «Мені пощастило, що наша мова є дуже милозвучною і добре годиться для написання нею віршів і пісень. Вона красиво звучить і всім, хто вправно нею користується, дуже пощастило». Що для вас стало поштовхом до переходу від української в піснях до української мови в щоденному житті? 

Почну свою розповідь з того, що мої україномовні бабусі, оселившись в Києві, засвоювали російську мову, щоб мати змогу розмовляти будь з ким у місті без перешкод. Тато розповідав, що в його дитинстві всі предмети в багатьох київських школах викладалися українською, але в побуті нею ніхто не розмовляв: було не модно і «дражнили жлобами». Такий час був: євреї — жиди, німці — фашисти, українці — жлоби. 

Мама згадувала, що в дитинстві в їхньої сім’ї був лише один україномовний знайомий — університетський друг мого діда, журналіст. І де б вони з дружиною та донькою не з’являлися — їх із насмішкою називали «щирі українці». Українська мова вважалася мовою «села» та викладачів університету ім. Шевченка. (Через це, до речі, національний університет вважався розсадником буржуазного націоналізму). Це не просто забаганки суспільства, такий імідж українській мові створювала політика СРСР, щоб знешкодити Україну і позбавити її власного обличчя.

Отже, в часи двох попередніх поколінь мову висміювали. А ще на одне покоління раніше говорити українською було небезпечно для життя. 

Мій прадід Іван був вчителем, поетом, редактором газети, писав вірші українською і друкувався в декількох виданнях. Люди його професії реалізовували себе під час недовгого періоду коренізації, коли СРСР втирався в довіру завойованим республікам і вдавав, що цінує їхні мови та культури. Тоді можна було оспівувати «світле майбутнє комунізму» українською. У віршах прадіда я знайшла багато двозначностей, того самого «дводумства», про яке писав Орвел: 

«Коли ж прийдеш, мій любий сину?

Та хто ж, хто ж зна. Чи твій я, чи не твій». 

Він ніби оспівує нове життя, до якого вже не доєднатися його сільській матері, а в той самий час про відречення від неї повідомляє з якимось соромом і якимось безликим сумом. 

Відмовившись від українського села, люди ставали в ряди однакових істот і йшли в невідомість: «О, як мені хвилинами печально», «але прощай, моя стара матусю». І ще: «куди не глянеш — колектив». Дуже шкода мені прадіда, коли це читаю.

Припинення коренізації було ознаменоване довгими розстрільними списками — яскравих людей масово знищили. Тож мого прадідуся Івана репресували та розстріляли, йому було 36. Його молодшому сину, моєму дідусю Толі, на той момент було 7 років. Його з братом і мамою виселили з їхньої оселі в будинку письменників, деякий час вони жили під сходами в цьому будинку. Потім його маму також репресували, а брата вислали в Сибір. До кінця життя вони спілкувалися тільки телефоном. 

Дідусь добре співав, і коли підріс, то пішов у консерваторію, де високо оцінили його голос і приймали без екзаменів. Але піти вчитися він не зміг, тому що не було б чим заробляти на життя. Мені боляче думати про те, як склалося його життя після того, як його батьків репресували за українство. Отже, коли я тільки народилася, вся моя сімʼя з обох сторін була насильницьки зросійщена. 

Яким був музичний український контекст, коли Даніела Заюшкіна починала писати перші пісні? І як він змінився зараз?

Упродовж мого дитинства, яке пройшло вже у вільній Україні, ситуація з мовою почала покращуватися. Вдома та у дворі я розмовляла російською, в школах українською. У музичній школі, в яку я пішла в 5 років, ми співали українські обрядові пісні, виступали з колядками в костелі, ставили спектаклі українською. Моя перша фраза в спектаклі, де я грала ялинку, часто звучить у мене в голові: «А що це так сяє, ясніше від сонця? Вище, вище, вище, вище». Вчителі мистецтв, люди творчі й чутливі до краси, відкривали для себе таємниці культури і мови. Їм це було насправді цікаво, тому і дітям передалося. 

Музика та поезія прищепили мені любов до української мови. Підсвідомо вона стала для мене мовою віршів, пісень, спектаклів, озвучених по телевізору фільмів та мультфільмів. Мама Таня і бабуся Оля співали українські народні пісні. Мама казала, що українська мова — красива. 

В 10 років я почала писати пісні, і, оскільки українська була для мене мовою мистецтва, то і пісні здебільшого зʼявлялися українською. В побуті продовжувала розмовляти російською та переходила на українську, коли до мене зверталися. І не бачила дисгармонії в тому, що могла сказати: «Послушай, я написала новую песню: «А я не спала п’ять ночей і я все думала про сніг». 

Але 6 років тому зробила свій вибір і повністю перейшла на українську мову. Мені її бракувало, я видихнула з полегшенням, коли це зробила.

Що б ви сказали тим, хто досі вагається або зараз лише починає переходити на українську мову? Чому це важливо?

На мою думку, тим, хто вагається, чи переходити на українську, чи читати українською, чи ставати україномовним, варто відчути прямий звʼязок: чим більше буде російськомовних українців, тим легше росія буде заходити до нас, як до себе додому.

Доки ми піддаємося навʼязаній нам меншовартості, слухаємо російські пісні, а російські письменники сидять на наших вулицях у вигляді памʼятників, доки ми вважаємо їх трошки українськими — росія вважає Україну своїм доповненням, своєю власністю.

Через всю нашу історію стелиться липкий кривавий слід, який залишила та продовжує залишати росія на тілі нашої країни. А російська культура лишила перманентний слід на моєму вихованні. Та якщо я хочу, щоби українська нація, яка прокинулася і підводиться на ноги, не плуталася і йшла своїм неповторним шляхом — я їй допоможу, дам їй себе, свій український розум та серце. 

І подумки обійму свого дідуся, який не зміг співати, бо рано став сиротою і мусив виживати. І подумки обійму свого прадіда, який одиноко сумував у віршах та мусив видавати їх за оди комунізму. І подумки обійму своїх українських предків і, сподіваюся, нащадків. Бо нас із ними єднає одна кров і одна мова. Бо наше з ними майбутнє залежить від мене.