«…а Тичина пише вірші,

та все гірші,

та все гірші…»

Це репліка, з якої я вперше в житті, років десь у сім, почула це прізвище. Так казала моя баба, завжди доповнюючи сумнозвісним «трактором дир-дир-дир».

Чого ж ті вірші стали гірші? Чим моїй бабі не вгодив той трактор? 

Це були дитячі запитання, відповідь на які я знайшла значно пізніше. 

Зараз ця перша репліка про гірші вірші з уст моєї баби відкрила мені цікаву оптику – адже ж моя баба все своє життя плекала сентимент і вдячність до партії, якій писав «оди» Тичина.

І власне оці оди вона впевнено називала гіршими: прошивка тріснула, і навіть тут підсвідоме, хай і не усвідомлене, змогло проявитись на світ.

Але провідна тема розмови піде трішки в інший бік. 

«1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36 /…/ Де і чому зникли з української літератури 223 письменники?

…цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно – 17; 

покінчили самогубством – 8; 

арештовані, заслані в табори і іншими поліційними заходами вилучені з літератури – 175; 

зниклі безвісти – 16;

померли своєю смертю – 7»*

*З передмови Юрія Лавріненка 1959-го року до книжки «Розстріляне відродження»

Статистика «зниклих» письменників пояснює, що способів нищення було багато. 

І один з них тут таки не описаний.

Позбавлення визнання і шани митців кшталту Тичини за те, що вони психологічно не витримали тиску системи, перелаштувавшись під неї й залишились при цьому живими – ще один з-поміж оцих способів позбавити нас своєї культури.

Це позбавлення права на гордість за своє/своїх. Бо тим, хто «підлаштувався», вже не пишаються.

Це виймання з людини її стрижня, ідентичності й перетягування в сіру зону між рідним середовищем і полем впливу агресора, який теж цю зламану особу визнає хіба як піддослідного, а не повноцінну людину чи тим більше митця.

«Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров, Курбас. 3 однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування… по той бік самого себе»*, – писав дисидент Василь Стус.

*З книжки Ірини Реви «По той бік себе»

«…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась… і в скривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна», – такі слова скорботно кидає Тичині Маланюк восени 1924 року.

«І ти продався їм, Тичино, і ти пішов до москаля?», – з розпачем у 1928-му запитує Олександр Олесь.

Його засуджували друзі й сучасники. Його ганять навіть сьогодні, вимагаючи перейменувати названі іменем поета вулиці/проспекти.*

* Петиція 12006 від 21.04.2023 про вимогу перейменувати проспект ім. Павла Тичини в Києві

Чи справедливо нівелювати Тичинин внесок в українську культуру, безкомпромісно записавши його до когорти совєтських посіпак? 

Чи справді винен він у тому, що слабкість характеру змусила відмовитись від таланту? Чи винен у тому, що не зміг стати канонізованим героєм і вижив? 

Так, він погодився бути частиною системи, втім таки до кінця їй себе не віддав, про що щонайменше свідчить його відмова у 1958-му підписати закон про двомовність. Не підписав, відмовившись по цьому від посади голови ВР УРСР.

Коли довелося згортати маховик фізичного нищення української культурної еліти, в Кремлі оперативно впроваджувались інші способи «приручення»: вербування під шантажем, переслідування, ультиматуми, при невиконанні яких у кращому разі позбавляли роботи. Кожен давав собі раду з цими умовами, як вмів. Це дискусія, яка вимагає багато емпатії і занурення в контексти. 

«Творчість Куліша, як Підмогильного, Яновського, Хвильового мала принести покоління повноцінних людей Україні. Цього не сталося, бо всі діла й дні цього покоління були перерізані й спалені».* 

*З книжки «Не для дітей» мовознавця і літературного критика Юрія Шевельова

Крізь роки Тичина простягає руку Грицькові Чубаєві, якого ніби теж совєти прямо не вбили, втім роками переслідували, змусили свідчити проти своїх друзів, позбавляли можливості видаватися і працювати, через що Чубай вимушено подався на роботи в Сибір, – і все це вкупі таки повʼязано зі смертю поета у віці 33-ох років.

Обмежувати дискусію про Розстріляне Відродження [і не лише, сюди можна підставити будь-яку хвилю репресій у різних формах] поділом «вбитий=мученик і герой/вижив=зрадник і пристосуванець» – недалекоглядно й несправедливо.

Ба більше – це продовжує тривання травми, адже такими репліками ми просто заперечуємо те, що видатні люди могли бути слабкими. Ми їм цього не дозволяємо, творячи натомість культ смерті/героїзму. Бо це простіше – ідеалізувати тих, хто вже ніяк побудований ідеал не зруйнує.

Культ героїзму заперечує те, що авторитети чи митці можуть бути слабкими, а герої [якщо вони ще не мертві] не відповідати певним уявленням чи пак ярликам, які на них вішає суспільство.

За Брехтом: «Нещасний той народ, який потребує героїв!»

Бо культ героїзму – це виняток, який компенсує слабкість. Це виокремлення якихось певних рис, в які хочеться вірити й доводити, що існують лише вони.

Це заперечення повноти особистостей, які можуть бути повноцінними людьми з правом на повний спектр почуттів.

Це теж те, що вклала в наші голови російська пропаганда багатьох століть – акцентування на зручних гаслах, компіляція реальності, заперечення багатогранності як  окремої людини, так і суспільства загалом.

Бо росія уніфіковувала і змішувала народи в однорідні маси без ідентичності, залишаючи штампи кшталту «стахановщини» або оспівування партії в віршах і конвеєрних романах.

Прагнення поділу на чорне і біле цілком виправдане і зрозуміле, а осуд певних вчинків, які підтримували існування системи совєтської машини – справедливий. Втім тут треба через зірочку додавати нотатку про те, що саме совєтський режим терору і невпинного тиску до таких вчинків і змушував. Тиск цей могли витримати не всі.

Українська культура – це повнокровний бенкет.

Міг би бути. Натомість тишею відлунюють порожні стільці.

Частину з них спорожнили насильницьки. Котрісь стільці ми викреслюємо самостійно з легкої руки тих, хто в першому пункті.

«Цю втрату не можна обрахувати, але вона колосальна. До сотень тисяч замучених треба додати мільйони духово спустошених».*

*З книжки Шевельова «Я-мене-мені і довкруги», перший том

ЩО ПОЧИТАТИ, аби детальніше дослідити цю тему і повніше зрозуміти обставини життя українських митців, яких сьогодні хтось необачно називає «зрадниками», «слабаками» чи «пристосуванцями»? 

«Феномен доби» Василь Стус – дослідження трансформації Тичини під пресом революції й тоталітаризму.

«По той бік себе» Ірина Рева – тут ґрунтовно досліджено психологічний злам Володимира Сосюри, а побіжно – Павла Тичини, Максима Рильського, Остапа Вишні, Миколи Бажана, Тодося Осьмачки та інших.

«Місяцю, Місяцю» Степан Процюк – психологічний нарис про долю Григора Тютюнника під латентним тиском тоталітарної машини, котра не обовʼязково вбиває безпосередньо зброєю.

«Не для дітей» Юрій Шевельов – літературознавчі статті, втім як завше це все не лише про літературу. Зверніть увагу на есей «Непророслі зернята».

«Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи» Віра Агеєва.«Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» Віра Агеєва.

Авторка Лілія Чех