«Це люди, які протримали нашу культуру в найтяжчі, найскладніші часи і протягнули її аж до нас».

Так влучно сказав про шістдесятників Радомир Мокрик, науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій Карлового університету, автор книги «Бунт проти імперії».

То хто вони? Чим жили та що робили? Що ми знаємо про них, окрім десятка відомих прізвищ? І чому важливо про них знати?

***

Спробуймо уявити собі молодих, енергійних, талановитих та активних людей на зламі 50-60-х років. Їм близько двадцяти. Це вчорашні діти й підлітки, які бачили/пережили війну, а тепер зростають та формуються в радянській системі координат. 

То був період, який неформально називають «хрущовською відлигою». Диктатор Сталін помер. На XX з’їзді КПРС Нікіта Хрущов засудив сталінські репресії. 

У СССР задекларували реформи, відхід від жорсткої тоталітарної системи, гуманізацію громадського та політичного життя. Почалися реабілітації політв’язнів, багато з них повернулися додому. 

Попри певне полегшення – СССР – та сама тоталітарна машина. Вона змінює методи, але не цілі. 

Одна з основних цілей совєцької влади – формування совєцької ідентичності. Тогочасному суспільству рекламують інтернаціоналізм, рівність-братерство, дружбу народів. Але в цьому трикутнику панівним неодмінно залишається російське ядро – мова, література, культура. 

Уявний інтернаціоналізм – лише красива кольорова обгортка; всередині ж – гнила липка начинка русифікації.  

***

І ось ці вчорашні діти й підлітки, які виростали в інформаційному вакуумі під впливом «правильної» ідеології й часто вірили в рівність, братерство та турботу совєцької влади (5-річний Стус на зльоті юних піонерів підняв ручку і вигукував: «За Лєніна, за Сталіна!») – зуміли розпізнати підробку. 

Активна талановита молодь знайомиться зі спадком людей, яких ми зараз називаємо Розстріляним відродженням. І це знайомство справило величезний вплив на їхні погляди, принципи, зрештою – на все життя.

Вони спілкуються з тими, хто вижив у ті чорні дні й може розповісти про все з перших уст. Якось Василь Симоненко, Іван Світличний та Михайло Горинь прийшли в гості до Бориса Антоненко-Давидовича й почули від нього відверте й чесне: так, нас нищили, бо ми хотіли розвивати українську культуру.

З’являється відчуття відповідальності – за тих, кого вбили совєти. Це відчуття червоною ниткою проходить через творчість та діяльність молодих людей.

Стус у листі до Малишка говорить: «Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки».

Вони дізнаються про минуле і намагаються творити теперішнє – так, як уміють і можуть. Розуміння біди та зла, заподіяного радянським режимом, відображається в усьому, що роблять ці молоді люди.

Вони влаштовують неформальні літературні читання, художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставлять театральні п’єси, організовують клуби творчої молоді, складають петиції на захист української культури.

Вони дуже різні – у своїй творчості, підходах, поглядах. Але всіх об’єднує уявлення про людську гідність, свободу творчості та усвідомлення права на національну ідентичність.

Цю тяглість поколінь Ліна Костенко згодом назвала «високовольтною лінією духу».

***

Поворотним став 1962 рік. Тоді відбулося кілька подій, які налякали радянську владу. Спершу шістдесятники провели вечір пам’яті Курбаса, на якому порушили питання про репресованих (попри «відлигу» репресії тоді тривали).

Згодом завдяки зусиллям Леся Танюка, Алли Горської, Василя Симоненка вдалося відшукати сліди масових поховань 30-х років поблизу Биківні. 

Влада відчула небезпеку: дії шістдесятників могли зворохобити заколисаних її обіцянками людей. Відповідь не забарилася: київський Клуб творчої молоді закрили, а на молодих людей почали чинити тиск. 

1 грудня 1962 року Хрущов відвідав виставку художників-авангардистів у Москві, назвав картини «гівном» та «мазнею», а художників – «проклятими педерастами». Він заявив, що радянському народові така творчість не потрібна й наказав «припинити, заборонити» та «викорчувати» це «бєзобразіє».

«Бєзобразієм» вважали будь-яку культурницьку діяльність, що не вписувалася в рамки дозволеного.

Відлига перетворилася в заморозки. Совєти припинили бавитися у гуманізм та продовжили діяти перевіреними методами. На інтелігенцію почали тиснути цілеспрямовано і з різних боків.

Спершу їх звинувачували у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі», звільняли з роботи, цензурували та забороняли публікувати свої твори, організовувати виставки тощо. 

Наприклад, величезний вітраж Алли Горської в університеті Шевченка знищили на її очах, а збірку Ліни Костенко «Зоряний інтеграл» розсипали в останній момент. Подібних прикладів – безліч. 

В 1965-му почалися арешти та залякування. Василя Симоненка побили, Аллу Горську вбили точним ударом сокири по голові за нез’ясованих обставин. Найжорсткіші репресії припали на 1965 та 1972 роки. Багатьох засудили й відправили в табори.

***

«Малесенька щопта», про яку писав Стус, ставала все меншою. Ризикувати своїм життям та проводити роки в таборах заради ідей та принципів може лише крихітна частина людей. Тому тиск витримували не всі: одні йшли на компроміс із владою, інші замовкали й намагалися зникнути з поля зору. 

Все ж ті шістдесятники, які не зламалися і яких тодішня влада (а часто й саме суспільство) вважали збіговиськом божевільних, зробили неоціненний внесок не лише в українську культуру, а й у здобуття Україною незалежності. 

Їхні історії – «це завжди історії критичного мислення, котре в умовах радянського інформаційного «вакууму» подекуди було справжнім інтелектуальним подвигом. Це історії сумнівів, невпевненості, важких рішень і, в кінцевому результаті, принциповості і жертовності за свої ідеї».*

*Цитата з інтерв’ю Радомира Мокрика для «Локальної історії»

Ми не перелічуємо тут усіх представників покоління шістдесятників: «малесенька щопта» налічує сотні імен. Зрештою, декому з них не подобалися формальні терміни, та й визначити точні дати й вписати в конкретний період усіх цих людей неможливо.

Щиро заохочуємо та настійливо радимо кожному з вас прочитати книгу Радомира Мокрика «Бунт проти імперії», аби дізнатися про них бодай трохи більше.

Авторка Ганна Шило