Ми чітко окреслюємо собі поняття насильства, передовсім визначаючи його фізичну суть.

Те, що поза фізичним впливом, часто не беремо до уваги, а моральну шкоду не завжди сприймаємо серйозно без видимих фізичних наслідків.

А такі наслідки є завжди, і тривати вони можуть десятиліттями, з кожним роком не слабшаючи, а навпаки – нашаровуючись, мов снігова лавина. 

Коли йдеться про зло як явище, нам часто буває складно визнати його як послідовний план, бо, підсвідомо захищаючи себе від визнання такого абсурду, ми радше кажемо собі, що зло – то просто феномен чи якесь відхилення, просто виняток з правильного світу, в який ми віримо чи хочемо вірити.

І коли ми десь прочитаємо, що всі злочини СРСР мали чіткі методички, де офіціозним холодним тоном прописаний алгоритм ліквідації певних груп населення чи й цілих народів [як то було з кримськими татарами] – заперечуємо, бо не хочемо вірити в такий світ.

А втім, він існує. Існує до сьогодні. 

***

Розстрільні списки, заготовлені 45 тисяч мішків для трупів [українців], мобільні крематорії для «зачистки слідів», катування, концтабори та алгоритми «дезорієнтуй-ізолюй-деморалізуй-зламай» не залишились в минулому, а дії російської армії в Україні – зовсім не хаотична навала. 

Це не насильство заради насильства, а послідовний план, котрий втілюється на ще дуже багатьох рівнях, окрім власне лінії фронту.

І тут йдеться далеко не про межу дати повномасштабного вторгнення. Навіть не про межу останнього століття, втім один з головних психологічних зламів стався саме тоді – в час Голодомору та хвиль сталінських репресій, механізми й наслідки яких є обʼєктом дослідження книжки Ірини Реви «По той бік себе».

Як людина, чиїх батьків вбила/заслала/заморила голодом совєтська влада, може плекати до цієї влади вдячність і вважати себе її боржником? 

Чому на теренах, де роки Голодомору були найчорнішими, згодом виріс найвищий градус підтримки совєтів, котрі видирали в людей останні запаси продовольства?

Чому голод – це найперше не фізіологічна смерть, а моральна і до чого тут піраміда Маслоу?

Як втілили алгоритм «українська мова = голодна смерть»? Як комплекс меншовартості проріс саме з голоду? 

Як неопрацьована травма Голодомору й репресій впливає на нас до сьогодні і як вплине на наших дітей, якщо ми з цією травмою нічого не робитимемо?

Написана на межі нон-фікшну, історії та психології, ця книжка описує страшний досвід без драматизму, дуже структуровано та послідовно. 

Саме так, аби сприйняти його як інструкцію чи план дій, а не лише чорну діру на тілі своєї історії.

Чіткий фактаж, детальний опис психологічних впливів політики СРСР на Україну, густе підкріплення джерелами, порівняльна інфографіка, особисті історії, аналіз психологічного зламу на прикладі доль Володимира Сосюри, Павла Тичини, Миколи Бажана, Остапа Вишні та інших, – і це все без жодних переобтяжень в тексті.

Втім, тут не лише опис і аналіз того, що з нами сталося, а передовсім інструкція, як нам з цим працювати та що з цим знанням робити. 

А взагалі про цю книжку складно писати коротко, бо вона заслуговує цитувань від корінця до корінця. 

Щира подяка Ірині Реві та УІНП за цю книгу і за вільний до неї доступ. 

Повну працю «По той бік себе» можна безплатно завантажити на сайті УІНП. 

«Але навіщо потрібно знати те, якими ми могли б бути, але не є?

По-перше, хіба не цікаво? 

По-друге, щоб спробувати стати щасливішими, ніж ми є».

Хочеться вкотре сказати, що в нас дуже багато роботи.

Хай прочитання цієї книжки стане першим виконаним пунктом у списку цих робіт.

Авторка Лілія Чех