«Я ветеринарний лікар-дерматолог, чоловік, батько, одесит та ізмаїльчанин одночасно. Ментально — трохи львівʼянин. А також я ветеран російсько-української війни, пенсіонер та людина з інвалідністю. Перебуваючи у складі 25 ОПДБр, під час наступу на Лиман у 2022 році, я втратив обидві нижні кінцівки. Згодом протезувався (Superhumans center)? відновився і повернувся до своєї цивільної роботи. Все життя спілкувався російською. З 2022 року повністю повернувся до української. Як і вся моя родина». 

Так пише про себе Олексій Притула. Читайте його історію повернення до української мови.

Завжди заздрив людям, які, пишучи мемуари у 50–60 років, у дрібних подробицях описують своє дитинство. Чомусь здається, що ці люди брешуть. Мені от складно згадати в деталях навіть більш-менш тривалий період дитинства. І юності також. Моя памʼять — це стос найрізноманітніших епізодичних спогадів, які час від часу виринають і рідко коли гармонійно складаються у чіткий візерунок. 

От і зараз, коли пишу цей текст, мені трохи бракує перших, ключових деталей, навколо яких могла б будуватися оповідь. Тому деякі мамині спогади про моє дитинство просто «видаватиму» за свої.

Моя українськомовна мама перші 2-3 роки мого життя спілкувалася зі мною українською. Та одного разу я прийшов з дитсадка і сказав їй по-дитячому: навколишні вважають, що я «якось не так розмовляю». З того моменту російська почала превалювати в моєму житті. Бо мамі просто хотілося, щоб у мене все складалося якомога легше. Щоб я був щасливішим і впевнено почувався серед однолітків. Йшла перша половина 80-х років минулого століття. 

Мама час від часу продовжувала спілкуватися з нами українською, але дедалі рідше. Мій брат, молодший за мене на 1,5 року, вже так і не почав нею говорити. 

Я дуже рано почав читати — в чотири роки вже впевнено вмів. Навчала мене мама. Досить жорстко, відверто кажучи, але я їй за це досі вдячний. Вчила за допомогою совєтської «Азбуки». Російськомовної, звісно. Хоча й українськомовних книжок у квартирі вистачало. І саме книжка українською була першою, яку я прочитав повністю. Першою книгою обсягом більшим за 8–10 сторінок. Повість «Незвичайні пригоди Каріка і Валі» Яна Ларрі, 250 з гаком сторінок, видання 1985 року. Досі памʼятаю її обкладинку.
Цікаві факти про неї, які дізнався через десятки років: 

1 — рік написання, 1937 — початок «великого терору» в СРСР;
2 — рік видання мого екземпляра — смерть Стуса в пермському таборі;
3 — автор повісті — письменник латиського походження, репресований у 1941 році за ст. 58-10 КК РСФРР. У таборі він провів 15 років.

З самого дитинства майже все літо ми з братом проводили у баби, вчительки української мови, в селі на Хмельниччині. До слова: саме там я дізнався, що таке бараболя, пательня, капці тощо. Найкращі часи. Всі навколо спілкувалися українською, і я разом з ними. Для мене у цьому не було якоїсь ідеології, мені це просто подобалося. І я, певно, вважав, що правильно і ввічливо спілкуватися або намагатися спілкуватися з навколишніми тією мовою, якою говорять вони. Я думав так і тоді, дитиною, і десятиріччя потому. Тепер — ні. Правильно й ввічливо, звісно. Тільки якщо ця мова — не російська. 

Вчився я в російській школі. В Ізмаїлі у 80-х начебто була одна українська школа, але мама не може пригадати, яка саме. Російська мова — скрізь. Українською викладали тільки дві очевидні дисципліни. При цьому, гадаю, загальна кількість їхніх академгодин разом була меншою, ніж зараз має, наприклад, англійська мова в будь-якій школі. 

І, звісно, була «рюская літєратура». Та, що «вєлікая».
Читав я доволі багато, зазвичай російською. Але не те, що давали у школі. Тому, мабуть, тиск її «величі» мене оминув. Йшла перша половина 90-х років минулого століття. 

Протягом останнього десятиліття XX століття і до середини наступного я читав надзвичайно багато. В ті роки тривав справжній книжковий бум. На лотках просто на вулицях зʼявилася неймовірна кількість справжніх паперових скарбів. Російською. В усі найвідоміші фентезійні світи я потрапляв через російську хвіртку.

Кіно — російське або російською. Музика — російська з американо-європейською навпіл. Про те, що саме тоді зʼявилася «Територія А», я дізнався лише десять років тому. А що таке «Пєсня года» — знав від народження. Ні про яку мовну свідомість уже давно не йшлося. Я взагалі тоді про це не думав, та й жодну людину серед мого оточення це просто не цікавило.

Універ в Одесі. Щось викладали українською, щось російською. Бували випадки, коли викладач перед початком пари «питав», чи не проти ми, якщо він продовжить російською. Звісно, ніхто не був проти. Ніхто. При цьому серед студентів мого курсу було доволі багато українськомовних. Що не дивно — це ж СІЛЬСЬКОгосподарський університет. Ха-ха (сумний іронічний смайл). 

Пригадую, що деякі предмети в нас викладала сімейна пара викладачів — затяті активні українські націоналісти. Над ними посміювалися за спинами, я також. І не лише студенти. Зараз мені соромно за ті дні. 

Але саме в інститутські часи я — хоч і не те щоб захопився — вперше серйозно зацікавився історією України. І саме тоді серед купи книжок, перекладених російською, які я «ковтав» за місяць, почали зʼявлятися українські історичні тексти (хай і не завжди українською мовою): Старицький, Малик, Вовчок, Хоткевич — це тільки те, що одразу спадає на думку. Як зараз памʼятаю: лежу, читаю «Довбуша», а над головою з касетника «Бєлий Арьол» співає про місс. Ееех…

Далі було повернення до Ізмаїла у 2003-му і звичайне життя пересічного російськомовного парубка-розбишаки в умовній столиці Бессарабії. Потім конфлікт навколо Тузли, Помаранчева революція, кілька коротеньких невдалих спроб перейти на українську (під пиво «на слабо» з друзями). 

Зʼявився нормальний інтернет, а з ним доступ до цікавішого контенту. Мій плейлист (тоді ще у «ВКонтактє») потроху почав наповнюватися українськими піснями й виконавцями. Я щиро радів українському дубляжу в кінотеатрах та перекладам Кінга від КСД. І продовжував не заморочуватися щодо мови.

На початку 2011 року я вперше побував на заході країни — у Верховині. Був зачарований. А наприкінці року остаточно переїхав з Ізмаїла до Одеси. Згодом почався Майдан, який поставив жирну, вологу, червону крапку на залишках моєї «невсетакоднозначності». Але й тоді на українську я так і не перейшов… 

З початку «повномасштабного» року я почав вести соцмережі виключно українською. Ретельно вичистив свої плейлисти від російських виконавців і російськомовних пісень українських виконавців (це було складно, через «ностальгію», але я послав її), відмовився від перекладів книжок і фільмів російською. Перестав лайкати та репостити будь-який контент російською мовою (не сміюся з мему, поки не переконаюся, що він не має російського походження — саме так). Повидаляв із підписок усіх «нейтральних» росіян (інших ніколи й не було) та ідіотів. 

Під час служби я майже не використовував російську. Мені пощастило з побратимами, які так само з початку 22-го відходили від «руського» все далі. Вони спрощували цей процес і мені. 

Я перейшов на українську остаточно в шпиталі, наприкінці 2022-го. Відкинувши всі самовиправдання. Під акомпанемент лютого болю в понівечених куксах.

Мене повністю підтримала дружина, рідні. І, що для мене надважливо — дитина. Моя донька після восьми років російської вже другий рік спілкується лише українською. Єдина у своєму дитячому оточенні. Досі єдина. 

І ще, бляха: навіть під час бурхливого інтиму, якщо треба буде щось сказати — сьогодні я абсолютно невимушено скажу це українською.