Камікадзе. Так тишком називали українців, які в 1976 році заявили про створення Української Гельсінської групи – правозахисної організації, яка відкрито виступала проти порушень прав людини. 

Чому камікадзе? Бо наважитись «розмовляти так, ніби ми живемо у вільній країні, на повну силу, не підпільно» у ті часи дорівнювало приректи себе на переслідування та заслання. І вони це розуміли.

Вони – група дисидентів, які обрали боротьбу з чинним совєцьким режимом замість комфортного життя. 

Чим займалася Українська Гельсінська група? Яких результатів досягли її учасники? Зрештою, у чому полягала ця боротьба? 

Згадаймо коротко, що то були за часи.

У 1972-му Україною прокотилася хвиля погромів інтелігенції. Багатьох шістдесятників заарештували за безглуздими (як завжди) звинуваченнями й запроторили в табори.

Партійне керівництво задоволено потирало свої лапища: тепер нарешті затихнуть «буржуазні націоналісти» й припинять каламутити вистояне совєцьке болітце. Але вони прорахувалися.

У 1975 році Брєжнєв підписав Гельсінські угоди. Це документ, який регулював міжнародні домовленості після Другої Світової війни. Підписантами були 35 держав. Домовленості серед іншого стосувалися територіальної цілісності держав та узгодження зобов’язань з питань прав людини й основних свобод.

Де-юре СССР декларував дотримання законних домовленостей та повагу до прав людини. Де-факто ж законом, царем і богом був КДБ.

Приблизно тоді спершу вигулькнула, а потім ствердилася ідея відкрито показати світу, як СССР дотримується (насправді ні) Гельсінських угод. 

***

9 листопада 1976 року український письменник Микола Руденко оголосив про створення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Український письменник з Луганщини зробив це у москві – в присутності іноземних журналістів.

Українська Гельсінська група стала другою в СССР (після московської) і першою в УРСР правозахисною організацією, яка відкрито боролася з порушенням прав людини. Згодом такі спілки з’явилися у Вірменії, Литві, Грузії.

Засновниками були десять українських дисидентів, представників найрізноманітніших професій. До кінця 1980-х про свою приналежність до організації оголосила 41 людина. Практично всіх пізніше заарештували й засудили на максимальні терміни. 

Вдумайтеся лишень у ці цифри: загальний термін ув’язнення членів УГГ – 550 років.

Серед учасників були Левко Лук’яненко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Олекса Тихий та десятки інших визначних українців. 

Спілка фіксувала та описувала злочини совєцького режиму: штучний голод 1932-33 років, фальшиві звинувачення й незаконні вироки дисидентам, переслідування «інакомислящих», практику каральної психіатрії (список довгий).

Зібрану інформацію передавали за кордон, а копії надсилали тодішній владі. Робили це спілчани відкрито й при цьому посилались на Конституцію СССР.  Зокрема стаття 126 гарантувала право об’єднуватися в громадські організації – тож усі дії здійснювали в межах чинного закону. Втім ми знаємо, як совєти (а тепер росіяни) ставляться до законів. 

***

Між заснуванням групи та першими арештами минуло лише три місяці. Вирок для перших ув’язнених був суворим: Руденку і Тихому «вділили» щедро – по 7 років таборів і по 5 – заслання. 

Інших членів УГГ це не зупинило; вони продовжували діяльність попри погрози, допити та постійний тиск на них та їхні сім’ї.

Така непохитність і принциповість неабияк дивувала учасників Гельсінської групи з москви: її представники після перших арештів заявили про неможливість продовження діяльності. 

***

До кінця 1980 року УГГ оприлюднила 30 декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів про порушення прав людини в радянській Україні. Ця боротьба стала одним із важливих етапів для проголошення незалежности України. 

На жаль, четверо учасників групи не повернулися живими з таборів особливого режиму: Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко загинули, не дочекавшись часу, коли ув’язнених почали звільняти наприкінці 80-х. Михайло Мельник наклав на себе руки.

Після багатьох років ув’язнень і випробувань члени Української Гельсінської спілки поверталися в Україну. Колосальний досвід правозахисної діяльності та співпраці з міжнародними організаціями вони використали для створення оновленої організації – Української Гельсінської Спілки (УГС). 

7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові було проголошено Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки. Згодом між учасниками траплятимуться розбіжності й непорозуміння, історики сперечатимуться про обрані шляхи діяльності. 

Але саме завдяки впертій боротьбі цих та багатьох інших людей ми зараз маємо вільну країну.