Спочатку було Слово.

[Насправді спочатку був звук разом із першою книжкою Ольги Дубчак «Чути українською», але дуже хотілося якось врочисто розпочати].

Отже, слово.

Звідки з’явилося, як мандрувало поміж мовами, як змінювалося, як творило сприйняття світу, як ділилось на частини, а з них — творило розгалужену й невимовно мудру систему. Мову.

Вона лише спершу лякає.

Виринають спогади про шкільне мусолення осіб, дієвідмін, способів та форм дієслова, омонімів та омофонів, а тоді ще омоформ та паронімів, а ще антоніми, синоніми, а тоді дієприслівниковий зворот, а тоді частка, а потім взагалі — синтаксис — а перед тим ще й фонетика, чергування приголосних, подовження, наголоси…

Певно, то все не пригадується чимсь дуже веселим і цікавим, радше муками й нервовим посмикуванням ока, коли після виділеного червоним правила внизу сторінки підручника причаїлась та ненависна рамочка під назвою «винятки».

І якщо ви згадуєте свою вчительку з української мови незлим тихим, то Ольгу Дубчак щиро полюбите з перших абзаців.

І з перших усвідомлень про те, що вивчення мови вміє бути веселим та простим. Навіть коли об’єктивно там чорт ногу зломить.

[Бо часом таки ламає. Обидві].

Ці книжки навчають бачити мову як процес, з усіма відтінками значень та призначень, поза літературною нормою, в діалекті, жаргоні чи просторіччі.

Дивовижно, але хоча звук [а] властивий українській мові споконвіку, у ній майже немає питомих власне українських слів, які з нього починаються. Це легко перевірити, розгорнувши будь-який тлумачний словник: крім авжеж, але і ах, решта слів на «А» будуть іншомовного походження.  

Вони навчають бавитися словами та досліджувати їхнє звучання. Бачити й чути світ українською.

За тим, як ви пишете слова з губними й шиплячими приголосними — з м’яким знаком чи без, — можна визначити, літератури якою мовою ви перечитали й під впливом якого середовища перебуваєте. Якщо ви мимохіть ставите м’який знак у словах голуб, любов, піч, а особливо в словах другої особи — ідеш, кажеш, чекаєш, значить, російськомовне середовище із воччін ю.

Я навіть ризикну, пишаючись, сказати, що то привілей. Дуже вже гарна оптика в нашої трохи складної до вивчення, але незмірно багатющої й цікавої мови.

Бо українська не те щоб солов’їна й калинова,

[до речі, де б ви тій калині тут вліпили наголос?] 😏

а таки класна, динамічна,

з традиційними засадами

та постійними новотворами,

реґіональними колоритами

та суворими нормами,

в котрих все ж можемо колись і згрішити.

Бо наша мова — вільна! — як і вільний наголос та непередбачувані й волелюбні чергування приголосних 😁

Цікава завжди, бо насамперед вона — жива. І жива вона всупереч численним випробуванням, гонінням, заборонам. Жива всупереч лінґвоциду, який методично провадить росія [досі].

І от власне, якби не росія, то третя книжка Ольги Дубчак мала б вести нас дивосвітом синтаксису і пунктуації. Але 24.02 змінило плани авторки й видавництва, та все ж не змогло зупинити роботу, і саме тому з’явилась книжка про те, як українською перемагати.

Бо мовою справді можна перемогти. Бо мова — це дім і захист. І саме цього дому і захисту росіяни позбавляли українців століттями.

Тут чимало класних джерел і порад тим, хто хоче, але таки боїться нарешті перейти на українську. Тут і про потаємні страхи: страх суржику, страх неправильно розмовляти, страх глузувань чи повчань. 

Вона стане доброю підтримкою для тих, хто досі вагається. Якщо це ви — беріться читати без зволікань. Вам сподобається.

Авторка відгуку Лілія Чех.