25 березня 1999-го. Автомобіль В’ячеслава Чорновола рухається автотрасою Бориспіль — Золотоноша. Лідер НРУ прямує на одну зі своїх численних зустрічей з осередками Народного Руху.

Ввечері до дорожнього знака на цій трасі хтось прив’яже його портрет і покладе квіти. Над осколками скла та уламками фар посеред дороги заламуватимуть руки й плакатимуть, мов діти, дорослі чоловіки. 

Авто врізалося в навантажений «КамАЗ» із причепом, який розвертався посеред шосе. В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули одразу на місці. Прессекретаря Дмитра Понамарчука ушпиталили у важкому стані.

***

Наступного ранку, поки на місці аварії ще працювали експерти, тодішній керівник МВС Юрій Кравченко заявив, що це — нещасний випадок, тому іншої версії слідство не розглядатиме. На цій версії наголошував і один з лідерів Руху, майбутній кандидат у Президенти Геннадій Удовенко.

Такі поспішні заяви викликали сумніви. Як і факти, що стали відомі пізніше: розбіжність свідчень водія КамАЗу та пасажирів; те, що не спрацювали подушки безпеки; свідчення мешканців довколишніх сіл, які бачили поблизу кілька подібних КамАЗів.  

Згодом виплив ще один момент. Громадянин росії та колишній працівник ФСБ В’ячеслав Бабенко заявив, що отримав від представників російських політичних кіл замовлення на вбивство можливих конкурентів Леоніда Кучми на майбутніх президентських виборах в Україні. Особливо Чорновола. 

Він розповів про це в центральному офісі СБУ у лютому 1999-го — за півтора місяця до трагедії. Чому в СБУ тоді не відреагували — невідомо досі.

Справу Чорновола відкривали й закривали кілька разів. У ній з’являлися нові деталі чи заяви, як от заява колишнього заступника генерального прокурора України Миколи Голомші про те, що політик ймовірно був живий в момент аварії, але його добили кількома ударами кастета.

Офіційною версією досі залишається нещасний випадок. Соратники й рідні В’ячеслава, а також значна частина суспільства переконані: то була не аварія, а політичне вбивство. 

Чому його так боялися? Що було в цій людині такого, що змушувало одних ненавидіти його, а інших — обожнювати? Чим він відрізнявся від тодішньої політичної еліти?

***

В’ячеслав Чорновіл — більше, ніж політик. Це людина-епоха. Він був живим уособленням покоління переслідуваних, мордованих, ув’язнених за свою українськість. Покоління тих, які не ламалися в тюрмах і таборах. 

Навіть у КДБ В’ячеславу дали прізвисько, яке характеризує його краще, ніж сотні епітетів та порівнянь — «Неугомонный». 

Його шлях тісно переплівся зі шляхами інших шістдесятників. Примітивні сфальсифіковані звинувачення, постійні арешти, допити, зрештою  — 4 ув’язнення. Пізніше він скаже:

«Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

Чорновіл разом з іншими таки виборов омріяну незалежність, яку відстоював все життя й став ініціатором проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акту проголошення Незалежності України. Він розумів, що попереду — прірва роботи.

«Проголошення незалежності — тільки перший крок. Наступний, складніший — перетворення глевкого населення на гордий народ. Я не знаю, коли це станеться».

Разом із голосуванням за незалежність у 1991-му українці обирали майбутнього президента. Чорновіл посів друге місце. Політика підтримали майже 7,5 мільйонів: трохи більш як 23%. Він перейшов в опозицію та продовжував політичну діяльність.

Згодом В’ячеслав Чорновіл визнає: патріотичні сили тоді не змогли об’єднатися. Йому довелося конкурувати з Левком Лук’яненком та Ігорем Юхновським. Зрештою, ніхто з них не пройшов у другий тур: вже у першому переміг Леонід Кравчук, отримавши 61% голосів.

Він умів визнавати помилки й робив це публічно — і цим разюче вирізнявся серед тодішніх (та й теперішніх) політиків. 

«Все-таки це ще не та незалежна Україна, якої ми з вами хотіли… Ми винні в тому, що в 1991-му році залишили там нагорі, в Києві, владу старої номенклатури. Це вина нас усіх — демократичних організацій і партій. Ми винні, що в 1994-му роз’єднались і, по суті, програли вибори… Не дай боже ми повторимо цю помилку».

Чорновіл намагався різними способами об’єднати демократичні сили. У 1994-му він зняв свою кандидатуру на президентських виборах на користь Володимира Ланового. Але інші представники опозиційних сил цього не зробили, і на виборах переміг Леонід Кучма.

Об цю стіну нерозуміння проукраїнськими партіями важливості об’єднання — у своїх ідеях, принципах, цілях, діях — він битиметься, на жаль, до кінця свого життя.

***

Колишній політв’язень чітко усвідомлював: північний сусід нам не друг. Поки українська влада будувала всередині країни ментальну Малоросію й все тісніше грузла у зв’язках з російськими олігархами, він бив на сполох:

«Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу» (1997).

Часто наголошував на важливості єдиної державної мови: 

«Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну – офіційну – значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу в приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї».

І розвінчував міти про розсварений схід та захід.

«Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України».

Загибель В’ячеслава Чорновола — одна з найбільших втрат для нашої країни. Ми не знаємо, якою була б Україна, якби він жив. Але переконані: ця людина могла б зробити ще дуже багато.

«Україна розпочинається з тебе», — говорив він. Нехай ці слова стануть внутрішнім голосом кожного, хто хоче жити у вільній країні.