Є таке стереотипне уявлення про «залізну завісу»: мовляв, вона закривала доступ до всього, що було поза межами СРСР. Втім, цю завісу варто називати радше шорами, які було натягнено ледь не на кожного.

Зашорено погляд назовні, і так само – всередину. Бо не має існувати нічого поза тим, що лунає з партійної трибуни чи друкується у газетах/журналах/книжках під цензом КДБ. 

Хочете свою класику? Нате вам колекції цензурованих творів, де Лесю Україну з Шевченком філігранно вписано в когорти поборників комунізму. Хочете читати сучасників? Нате вам наших славних революціонерів, які пишуть вам про славне будівництво соціалізму.

Хочете поезії? Стус, Вінграновський, Драч? Формалісти! Шкідливі антисоціальні елементи! Вони не розуміють потреб народу і вводять народ в оману! Їх не існує.

Не багатьом тоді вдавалось бачити щось поза цим замуленим склом.

І хай якими знаними й скандальними могли час до часу бути шістдесятники, хай як могли вони звертатись до українців зі спробою розповісти про попередні [розстріляні/заслані/зламані] генерації української культури – їхні голоси було чутно в невеликому колу родин і спільнот.

***

Моя родина до цього прошарку не втрапила.

Якось я вже доросла питаю маму, чиї шкільні-молоді роки тривали якраз у 80-х, – вже по хвилях масових арештів, але вже й по смерті Стуса в таборі – чи чула вона, чи читала в ті роки Стуса й інших?

І вона мені каже, що не чула такого прізвища. Так, назовні вже можна було. Так, це вже було оте вікно у світ через умовне польське радіо і європейську попкультуру, але шори залишились там, де їх вже ніхто не зауважував.

Якби Стуса не вбили росіяни, він би зараз був ровесником мого діда. 

Навіть молодшим на рік. Якби його ще за життя не намагались знищити чи бодай замовкнути – відповідь моєї мами була б інакшою.

Він би був знаним на весь світ, мав би Нобеля, ми б чули його голос, брали б у нього інтервʼю і чарувалися б всі ці роки витонченістю думок і світогляду. Натомість маємо дату смерті [вбивства] і повсякчас спокушаємось на умовний спосіб: «а якби…»

Якби не перманентні спроби вбити/заслати/заморити голодом/психологічно переламати й т.д. – уявіть, яким було б сьогодні наше уявлення про себе? І я вживаю тут слово «спроби» саме тому, що їм таки жодного разу не вдалося остаточно змусити вмовкнути те, що ми називаємо своєю культурою.

Стус тут – радше метафора. Бо насправді покоління моєї мами, чи моєї баби, чи навіть пра- не знали ще багатьох таких імен-дороговказів. Бо всіх їх, у кожному поколінні відчайдушно намагалися  цих дороговказів позбавити, збити зі шляху, заплутати та стерти сліди своєї  історії й культури. 

Їм із коренем виривали сторінки з сімейних архівів, бібліотек чи дитячих зошитів, де заборонили колись прописувати букву ґ.

В різні часи дивом вдавалося заціліти тонкому прошаркові родин, котрі тримали тяглість своїх приватних історій, знаходячи їм місце в історії спільній. Такі родини були радше винятками серед маси таких, як моя, втім крізь роки перетин неминуче відбувся. 

***

Історія української культури навіть сьогодні – наче загублений ґудзик на розірваній сорочці. Попри величезну гору цих втрачених ґудзиків – таки були і є ті, хто їх вишукував і пришивав назад, хай шви ці досі ще не всі можуть розгледіти.

Нам сьогодні теж палять наші книжки, руйнують школи, грабують музеї – намагаються позбавити памʼяті. Але наш шанс народитись втримали плечі попередніх поколінь – і ми з цих поколінь черпаємо взірці, силу, стійкість і досвід. 

Досвід кривавий, тому тим більш такий, яким не маємо права знехтувати.

***

Це не заклик щоразу обертати голову в минувшину. Це спосіб віднайти силу в знанні, що за нашими спинами є могутня опора.

Це нагадування про те, що після нас будуть ті, які потребуватимуть нашої сили й памʼяті, яка вестиме нитку в гідне майбутнє. 

Так, моя мама не знала, хто такий Стус. Зате змогла дізнатися я, аби розказати їй, а далі розповідатиму своїй дитині. 

Вірю, що ми визбираємо всі втрачені ґудзики. Позашиваємо розірвані шви.

Пишатимемось красою й ошатністю кожного візерунку на своїй сорочці.

Авторка Лілія Чех