«…Важливіше хто тебе почув, а не кого ти гукав.

Є лише один мотив і один маршрут».

Це уривок з вірша Сергія Жадана, оприлюдненого після смерті Міська Барбари. Того, котрий писав пісні на вірші Тичини, Сосюри, Семенка й багатьох інших.

Який це має стосунок до книжки про шістдесятників? Прямий. Бо усіх їх, від того ж Тичини й от до Жадана – почули. Хай і не всі, кого вони гукали. І в них усіх – у нас із вами в тому числі – теж один мотив і один маршрут.

Це те, що називається тяглістю культури чи пак поколінь. І якби не покоління шістдесятників – нитка могла б увірватись. А втім – вціліла.

Цю натягнуту дзвінку нитку, натяг і потенціал котрої зароджувався у 1920-х, совєти завбачливо роздерли репресіями 30-х, потім добили Голодомором, потім черговою війною, тоді знову голодом.

І десь одразу по цих обпалених роках чорних бід народжуються майбутні шістдесятники, чиє дитинство минає часом бідно, голодно і – в тиші. Без згадок, що діялось за якісь півтора десятка років до їхнього народження.

***

Вони зростають в «системі радянських координат». Сумлінно вчаться, здобувають золоті/срібні медалі, вириваються навчатися у більші міста.

Вони стають редакторами комсомольських газет, вірять у світлі ідеали комунізму, спілкуються, закохуються, творять. А з часом – сумніваються.

Вони в системі інформаційного вакууму, але їх все ще тримають хиткі містки власної культури.

Вони шукають рідкісні книжки, знаходять віконця спілкування за кордоном залізної завіси, влаштовують вечори памʼяті видатних діячів.

Лесь Танюк віднаходить нитку памʼяті про Леся Курбаса і цим продовжує розвивати український театр.

Вцілілі сучасники покоління розстріляного відродження, як от Тичина, Рильський, Бажан чи Антоненко-Давидович поводяться обережно, але також допомагають молоді з пошуком і реставрацією памʼяті.

Хтось з них поки лише підсвідомо, хтось вже цілком усвідомлено бачить фальш системи. Вони пізнають цю фальш поступово, вчаться  протистояти й захищатися вже в розпалі відвертого тиску.

Разом з низкою колег Євген Сверстюк рішуче реагує на відвертий злочин радянської влади – прицільний підпал відділу україністики бібліотеки АН УРСР і пише статтю «З приводу процесу над Погружальським», де вперше формулює тезу про  колоніальний стан України та утиски культурних діячів:

«Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!» – тиск влади наростає, але тим впертішим і завзятішими стає опір.

Хтось з них цього тиску не витримує і відступає, хтось тримається довше і допомагає попередньому таки не поступатися своїми переконаннями. Вони різні, часом суперечливі й постають в цьому тексті дивовижно близькими. 

***

Попри майже 400 сторінок книжка «Бунт проти імперії» Радомира Мокрика дивовижно легка й читається як добрий гостросюжетний фікшн. Тільки ж от штука в тому, що ніякий це не фікшн, а справжня, жива історія нашої культури в обличчях таких от самих молодих запальних людей, яких ми легко ототожнюємо з собою. 

Не бійтеся теми. Навіть якщо досі ви нічого не читали й не знали про період шістдесятницва – ця книжка, попри дуже ґрунтовну роботу з джерелами – абсолютно не обтяжена малозрозумілими контекстами й добре сприймається навіть без значного начитаного бекґраунду. 

Метафора штампова, втім цей текст направду живий. Він занурює в побут, у дорослішання, вагання, в іронічний сміх і радісні застілля. 

***

Ось ти ніби сидиш і зачудовано слухаєш Вінграновського, краєм ока вловлюєш, як народжується симпатія між майбутнім подружжям Дзюбів, пильно стежиш за стриманістю Симоненка і чаруєшся легким усміхом Світличного. 

Вражаєшся сміливістю і впертістю Стуса, наполегливістю Танюка та ініціативністю Горської.

У тексті чітко виділено кількох провідних осіб, втім їхні безперечно подивугідні історії – то геть не вичерпна розповідь про явище шістдесятництва. Це пролог. Запрошення пізнавати ще десятки імен, бо це тут, в цьому тексті акцент на Київ і Львів, а ця мережа насправді була всеохопною, і не лише на українських теренах.

Це було ціле покоління людей, які шукали свою систему координат в абсолютному культурно-інформаційному вакуумі – і врешті вони ці координати віднайшли, аби передати далі. 

Вони не мали певності, що їхні дії подарують їм сподіваний результат. Вони мали впертість, критичний спраглий розум і надію.

За Гавелом: «Надія – це не переконання, що щось добре завершиться, але переконання, що в цьому є сенс, незалежно від того, як це завершиться».

Боротьба триває.

Ми переймаємо естафету.

В нас один мотив і один маршрут. 

Авторка відгуку Лілія Чех