А от у Швейцарії чотири державні мови!

Таке пояснення в Україні часто можна почути від прихильників двомовності. Мовляв, у Швейцарії проживають чотири корінні народи й мови усіх визнані державними. Втім, якщо попросити людей, які апелюють до швейцарської моделі, пояснити свою позицію, аргументи зазвичай на цьому «а от у них» і закінчуються.

Далі пояснюємо, чому таке порівняння є недоречним та маніпулятивним.

Державний устрій та історичне тло Швейцарії

Швейцарія — це конфедерація, тобто союз держав. Швейцарська конфедерація є парламентською республікою, яка складається із 26 кантонів (областей): німецькомовних, франкомовних, та одного італомовного кантону. Кожен із них має власну конституцію, парламент, уряд, систему освіти, поліцію тощо.

У різні часи ці землі завойовували сусіди (римляни, германські племена та інші). Шматки сучасної Швейцарії належали Риму, Франкській державі, Ломбардії, Священній Римській імперії, Габсбурзькій Німеччині. Це й спричинило етнічну мовну картину в країні.

Тобто Швейцарська конфедерація утворилася шляхом добровільного об’єднання 4-х різномовних народів, що протягом різних років належали до різних сусідніх держав.

Тепер поговорімо про Україну

Україна — унітарна держава, у складі якої немає якихось окремих утворень, що мають ознаки державності. Більшу частину території населяють саме українці. Так, нашу землю теж століттями завойовували Росія та інші країни, але є принципова відмінність.

Російська мова насаджувалася примусовим шляхом — через численні заборони та знищення корінного населення. Чи знаєте ви, скільки офіційних заборон української мови налічує наша історія? 134! Питання для роздумів про так звані утиски російської залишимо відкритим.

Додамо, що сучасній Швейцарії більше пощастило з сусідами: ніхто не лізе до них повертати «ісконниє зємлі» й когось захищати. Тож умови для формування мовної політики в України та Швейцарії зовсім різні.

Мовна політика Швейцарії

У Швейцарії є 4 державні мови: німецька, французька, італійська та ретороманська, залежно від кантону. Усі, крім ретороманської, зберігають рівний статус офіційних мов. А тепер найцікавіше.

Кожен, хто хоче стати громадянином певного кантону, зобов’язаний скласти іспит-голосування. Його невіддільною частиною є іспит на знання мови: німецької у німецькому кантоні, французької у французькому й так далі.

Все просто: якщо ви приїдете до французького кантону, володіючи лише німецькою мовою, то не зможете стати громадянином Швейцарської Федерації. Зрештою, просто не отримаєте роботу, тим паче державну. ВСІ швейцарці, які їдуть в іншомовний кантон, ПОВИННІ користуватися мовою місцевого народу. Це закон. При цьому спілкуватися рідною мовою в побуті, звісно, ніхто не забороняє.

А тепер подумаймо про ситуацію в Україні

Росіяни, які зараз мешкають на території України, є національною меншиною та не можуть апелювати до того, що ця земля була споконвіку їхньою. Бо це люди, що були переселені в Україну в різні роки, найбільше — після Голодомору. Для чого? Аби привезти сюди чужу мову, культуру й через покоління-два зростити лояльних до росії громадян. Аби змішатися з місцевим населенням, поступово стерти пам’ять про своє коріння та проростити думку про те, що «так історично склалося».

Російську завжди — чуєте? — завжди насаджували силою!

Результати політики двомовності можна побачити на прикладі Білорусі. Саме з нею доречніше порівнювати, адже ми маємо кілька десятків років спільного досвіду перебування в окупаційному радянському режимі.

Ми практично одночасно здобули незалежність. На нас впливає російський радіаційний інфопростір, що нав’язливо поширює свою мову та культуру. Якщо це вдається — країна стає колонізованою.

Вже не йдеться про те, аби самим вирішувати своє майбутнє чи стати самостійним гравцем на міжнародному ринку. Зрештою, твою країну можуть використати як плацдарм для війни.