Українську мову забороняли 134 рази.

Не розповідатимемо про всі факти заборон — залишимо посилання на джерела в кінці статті. Натомість згадаємо моменти, відомі читачеві менше, ніж Валуєвський циркуляр чи Емський указ. Втім, вони важливі для розуміння агресивної мовної політики СРСР та її спадкоємиці, російської федерації. Бо знання дає силу — силу протистояти нескінченним маніпуляціям та викривленням фактів, які так полюбляє російська пропаганда.

Поговорімо спершу про історичний контекст.

1918-1919 роки. Україна фактично окупована більшовиками. Попри це населення чинило спротив, вибухали чисельні селянські повстання. Більшовицька влада вирішує використати метод «батога і пряника», втихомирити народне обурення та здобути лояльність до своєї політики.

Для цього у 1923 році на 12-му з’їзді РКП(б) було започатковано політику «коренізації», яка в Україні стала відомою як «українізація». Пряником було визнання національної мови та культури республік і залучення місцевих кадрів до державної влади.

Українська стала мовою навчання та спілкування, активно видавалися українськомовні книги, розвивалася лінгвістика. У 1928 році було внормовано український правопис — Скрипниківку (відомий також як Харківський), а в 1924—1933 роках вийшли три томи унікального «Російсько-українського словника» за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Був готовий і четвертий том, але його, на жаль, так і не видали.

«Старший брат» пильно стежив за розвитком подій. Політика «коренізації» з самого початку задумувалася лише як метод впливу, а не мета. Це добре видно з виступу емісара ЦК РКП(б) Г. Зінов’єва на 5 конференції КП(б)У ще у 1920 році:

«У чому суть національної політики на Україні? Зробити так, щоб ніхто не міг підозрівати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою…. Кінець-кінцем, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша. Отже, наша політика є в тому, щоб не словом, а ділом, щиро й чесно показати українському селу, що радянська влада йому не заважає говорити й вчити своїх дітей якою завгодно мовою».

Показали, авжеж. Коли стало очевидно, що українська мова та культура активно розвиваються, політика партії миттєво змінилася. У 30-х роках українізацію швиденько прикрили, літературні організації ліквідували, а всю роботу науковців та інтелігенції оголосили шкідницькою.

Ба більше — сотні людей потрапили під репресивну машину. Сталін проголосив репресії «необхідним інструментом наступу». Посипалися масові арешти, сотні культурних та громадських діячів засудили за сфабрикованими справами, вивезли до концтаборів або розстріляли.

Ось лише деякі страшні цифри: репресовано 71 письменника протягом 1932-1937 років та 500 літераторів у період 1924-1953 років. 4000 вчителів визнано «класово ворожими елементами» та звільнено в 1933 році.

Створювалися умови, за яких дехто не витримував: очільник українізації Микола Скрипник та письменник Микола Хвильовий через постійний тиск і цькування покінчили життя самогубством.

І все це відбувалося на фоні штучно створеного Голодомору.
Але ні, украінскій язик нікто нікада ні прітіснял.

Фізичне знищення підсилили лінгвоцидом.

Лінгвоцид — (lingua – мова і лат. cide, icide – вбивство) — свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації.

Іншими словами — мововбивство. Адже якщо прибрати один із найсильніших чинників ідентифікації народу, цей народ потім легше знищити.

Були створені спеціальні комісії, які займалися «мовними питаннями». Ось лише деякі з їхніх завдань:

• припинити видання наявних словників;
• переглянути словники та термінологію;
• провести уніфікацію технічної термінології з тою, що є в Радянському Союзі;
• переглянути український правопис.

У 1933 році Скрипниківку «забанили», укладені тогочасні словники оголосили «буржуазно-націоналістичними» й утворили нову правописну комісію. Вона без жодних обговорень чи дискусій розробила оновлений правопис для радянського українця та почала працювати над новими словниками. Такими, які мали б «усунути штучні бар’єри між українською та російською мовою» і показати «благотворний вплив російської мови на українську».

Як це виглядало на практиці.

До українських слів добирали російські відповідники, які «ліпили» у словники. При цьому питомі українські слова відсувалися на задній план як діалектизми чи другорядні, а російські варіанти-покручі з часом ставали літературною нормою.

Заборонили вживання багатьох слів, синтаксичних конструкцій, граматичних форм.
З української абетки навіть прибрали літеру ґ, хоч вона зустрічалася у понад 300 словах.

Окрему увагу приділили правопису слів іншомовного походження. Грецьку букву θ — тета (theta), яку передає Т, замінили на Ф. Так з’явилися анаФема замість анаТема, еФір замість еТер, паФос замість паТос.

Ще трохи цікавих фактів.

Чи знаєте ви, як Степан Бандера вимовляв звичне для нашого вуха секретаріат? СекретаріЯт. Бо стик голосних у словах іншомовного походження українці природно намагалися зробити легшим для вимови: матеріЯл, діЯлект, спеціЯльний тощо.

Назви міст так само змінили на російський лад. Напевно, всі бачили недавнє фото, на якому окупанти демонтували вказівник з назвою міста Маріуполь через одну лише літеру.

Нічого нового: тоді, у 30-х, МаріЮпІль, МелітопІль, СимферопІль, СевастопІль замінили на МаріУпОль, МелітопОль, СімферопОль, СевастопОль. І ці варіанти вже звичні для нашого вуха. Як ось варіант, а не варіЯнт.

Постраждала й технічна термінологія. Совєти мотивували це тим, що, мовляв, українською мовою людей «відгороджують від інтернаціональної технічної термінології, що є досягненням усього людства». Десь ми вже таке чули.

Після сталінського періоду труднощі для української мови не закінчилися. За Нікіти Хрущова у 1958 році з’явилася постанова про «зміцнення зв’язку школи із життям».

Зв’язок виявлявся у тому, що російська мова була обов’язковою для вивчення в школах, інші — за бажанням батьків. Через це у 60-х російські школи в обласних центрах становили аж 72%, українські — лише 28%.
Від 1970-го року дисертації на здобуття наукового ступеня мали писатися виключно російською.

«Брєжнєвський циркуляр» 1978 року запровадив «Заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови у радянських республіках», а в 1983 році «Андроповським декретом» передбачено надбавку 15% до заробітної плати вчителям російської мови та літератури. Всі ці маніпуляції, звісно, аж ніяк не сприяли вивченню української мови.

***

Попри всі ці жахливі речі наша мова живе. Ми пишемо, розмовляємо, співаємо, кохаємо, творимо українською. Хочемо дізнатися більше про наше коріння, повертати втрачене й відновити пам’ять. Робімо це й надалі, друзі, та бережімо «крихітну свічечку букви Ї».

Ось список матеріалів, які допоможуть це робити:

Історична правда — Як боролися з українською мовою. Хроніка заборон за 400 років.
Українська мова у XX сторіччі — історія лінгвоциду
Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941).