«Давно так ніщо не читалось мені як це».

Ці слова Грицька Чубая спадають на думку, коли дочитуєш його «П’ятикнижжя». Якийсь час іще тримаєш книгу в руках, повільно гортаєш сторінки. Вдивляєшся. Вчитуєшся. Вдумуєшся. 

«Мені хотілося, щоб ця книга дихала. Щоб вона жила. І щоб Грицько Чубай був у кожній деталі», — каже Соломія Чубай, співачка й культурна менеджерка, донька поета. 

Саме завдяки її зусиллям десять років тому з’явилося найповніше видання творів Грицька Чубая — одного із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду 1960-80-х років. 

Читайте нашу розмову про те, яким був шлях від ідеї цього видання до її втілення, про особистий діалог із батьком через книгу, а також про те, як це — збирати пам’ять по крупинках, аби через багато років могти «говорити знову». 

***

Грицько Чубай помер у 1982-му. Соломії тоді було лише 2 роки, але вона до дрібних деталей пам’ятає його похорон: і довгу дорогу з Погулянки на Сихівський цвинтар, і як збирала в оберемок квіти, і як її загубили рідні, а потім знайшла сусідка.

Родина та найближчі друзі, які наважились прийти на похорон, пам’ятають також таємну поліцію та фотографів у цивільному, які демонстративно знімали на плівку всіх присутніх. Творчість Грицька Чубая була під забороною. Його поезії спершу звучали лише на зустрічах-квартирниках, згодом — завдяки дядькові Іванові Чубаю, який жив у Канаді — на хвилях Радіо Свобода. Таке не могло пройти повз пильні очі КДБ: Грицька почали тягати на допити, а в їхньому домі часто проводили обшуки.

Попри це він організував та видавав один із перших українських самвидавівських журналів — «Скриню». Там друкував власні твори і твори друзів. Згодом поет Олег Лишега напише про ті часи, що «більшість імен… спалахнули серед тоталітарного мороку без жодної надії бути почутими або належно оціненими». 

***

На столі переді мною лежать дві книги. 

Одна — самвидавна збірка 1975 року. Таких було лише два примірники; жодної власної збірки в друці за життя поет так і не побачив. Назва видання — «П’ятикнижжя» — авторський задум Грицька Чубая. Тексти він власноруч надрукував на друкарській машинці та переплів. Доповнив сторінки своїми коментарями й зауваженнями. До цього самвидаву увійшли 5 збірок: «Постать голосу», «Вертеп (поема)», «Відшукування причетного (поема)», «Плач Єремії» та «Світло і сповідь».

Друга — розкішне видання 2023-го від Видавництва Старого Лева. 

— Здається, це вже п’яте, — усміхається Соломія, заварюючи свою фірмову каву. 

Воно стало результатом наполегливої роботи величезної кількості людей і передовсім — плодом любові доньки до батька. Бажанням зробити щось для нього і про нього. 

Соломіє, ти часто кажеш, що видання «П’ятикнижжя» стало одним із найважливіших моментів у твоєму житті. З чого все почалося? 

— Мабуть варто почати з того, що я дуже довго не усвідомлювала, що Григорій Чубай — мій тато. Для мене він був поет, геній, батько Тараса (Тарас Чубай, лідер гурту «Плач Єремії» — ГШ). 

Мені здавалося, що вся татова поезія належить лише Тарасові: він може брати ці тексти, співати, тільки він ближчий до тата. А я — ні, це все не моє. Насправді мені дуже хотілося щось зробити для тата, але постійно над головою висіло те, що я не дотягую ні до його рівня, ні до братового.  

Я тоді працювала арт-директоркою мистецького об’єднання «Дзига». Марек Іващишин (громадський, політичний і культурний діяч, один з керівників «революції на граніті» — ГШ) ще тоді побачив мої здібності й те, що я можу організовувати великі проєкти, хоч я сама в себе не вірила. Постійно говорив мені: «Ти маєш зробити щось для тата!» і через деякий час питав, чи зробила.

Якось він приніс мені оригінал «П’ятикнижжя». Цей примірник залишили в Марека, коли готували до друку перший «Плач Єремії». Важливим було те, що остання книжка Григорія Чубая виходила ще в 1998 році — якраз «Плач Єремії». Потім було перевидання десь у 2000-му і все заглохло. 

Але моя робота почалася аж через 10 років. 

Коли ти відчула, що Григорій Чубай — не лише геніальний поет, а й твій тато?

— Важливу роль в переосмисленні цього відіграла Маріанна Кіяновська. Пригадую одну з наших розмов. Вона просто сказала:

— Соломіє, Грицько Чубай — твій тато, а ти — його донька. Ти розумієш, що він твій тато? 

І мені захотілося нарешті мати свій власний діалог з татом. Повернутися до нього як донька. Бо в свої 33 я ідентифікувала себе так, як мене часто називали з дитинства: мовляв, вона ж не має тата — вона сирота. Оце «вона не має тата» висіло наді мною постійно. 

Тато асоціювався хіба з недільними поїздками на його могилу, похиленим хрестом та гіркою землі, яку часто розмивало дощами і ми з мамою її знову і знову насипали… І поки його не перепоховали на Личаківському кладовищі — це й усі спогади: гірка землі з перекошеним хрестом, ну і що він — геній. 

Не було відчуття, що я теж можу щось робити для нього і про нього. Та й рідні це не схвалювали: ні мама, ні Тарас.

Як вибудовувався цей діалог із татом?

— Цей шлях був поступовим. Першим кроком, який я собі дозволила, було видання збірки дитячих віршів «Скоромовка не для вовка». Якраз народився мій син Олекса, тож я вважала, що маю на це право. Збірка вийшла шаленим на той час накладом, була успішною і ввійшла в шкільну програму. 

Після цього почала організовувати вечори поезії, великі концерти, на яких хедлайнером був Тарас. Збирала на таких подіях батькових друзів, переважно перед Форумом видавців. Для мене важило, щоб вони всі говорили про тата й про те, яким він був. 

Потім настав час, коли Олексі поставили діагноз синдром Аспергера (високофункціональний аутизм). Я мала депресію і навіть думки про самогубство, почала відвідувати психолога. Відбувся якийсь внутрішній психологічний злам: або я живу, або помираю. Думала про те, що мені 33 роки, а тато помер у 33. Завдяки терапії змогла вибратися з цього стану і проговорити також питання, які мене мучили з дитинства — те, що було пов’язано з татом. 

Це був 2012-2013 рік. Про Грицька Чубая практично ніхто не говорив. Інформаційний простір заполонило російське і російськомовне. Форум вже не збирав стільки відвідувачів, як раніше — публіці стало не так цікаво. 

Одного дня я нарешті дістала з полиці той оригінал П’ятикнижжя; знайшла все, що мала: татові листи, фото, вирізки. І вирішила, що маю видати татову книгу. 

Олекса пішов у садок, я виїхала з нашого дому на Погулянці й жила за містом. Так змогла цілковито зануритися в роботу: набирала вручну всі тексти, зустрічалася з тими, хто знав Грицька Чубая, розпитувала про нього. Багато спілкувалася з татовим другом Олегом Лишегою: ми гуляли і говорили, говорили, говорили… Намагалася зрозуміти, якою має бути книга.

Якою ти собі її уявляла?

— Я хотіла її зробити найкращою. Хотіла, щоб ця книга була настільки крута, щоб на поезію дивились інакше. Мені було важливо, щоб люди вчитувалися в тексти. І щоб вони побачили в цих віршах не лише музику «Плачу Єремії» (хоч вона класна), а самого Грицька Чубая. Бо в дуже багатьох людей виникали саме такі асоціації: о знаю цей текст, я чув таку пісню… 

Я почала заново набирати ці тексти і намагатися вимкнути цю музику в своїй голові. Так почав народжуватися мій особистий діалог. 

Чи підтримали ідею видання книги твої рідні?

— Ні. Вони були дуже категоричними. Спершу хотіли видати її з Іваном Малковичем — як частину поетичної антології. А в мене був внутрішній спротив: хотілося, щоб ця книга дихала самостійно, щоб це був окремий витвір мистецтва. Згодом ця книга стала першою книгою поезії, яка отримала гран-прі на Форумі видавців.

Я почала роботу попри те, що мамі і братові ідея не подобалася. Потім вони все-таки дали згоду. Показала їм книгу аж на прес-конференції. Вони були вражені тим, що побачили.

Розкажи про роботу над «П’ятикнижжям». Скільки часу ти працювала від умовного початку до реалізації ідеї?

— Приблизно рік. Коли я ділилась першими ідеями, на мене дивились як на божевільну: тоді ніхто не робив подібного проєкту. Я хотіла не просто видати круту книгу, а презентувати її так, щоб люди це запам’ятали. Було дуже багато роботи: переговори, розмови, зустрічі, пошук фінансування. Проєкт, який я задумала, виявився досить дорогим у реалізації, тому ми збирали кошти на краудфандинговій платформі та подавалися на гранти, аби зібрати необхідну на покриття витрат суму. 

Цей проєкт був постійно на грані зриву. Змінювалися ідеї, обставини, люди. Я ставилася до процесу прискіпливо і намагалася залучити до нього тих, ким сама захоплювалася. Наприклад, дизайн робили творче дуо «Аграфка» — Андрій Лесів і Романа Романишин. До речі, я фанатка творчості тата Романи, Романа Романишина, тому попросила, щоб він дав свою графіку: його роботи мені видавалися співзвучними з татовими віршами. І він погодився. Для мене це було щось неймовірне! Згодом я дізналася, що для Романа це була велика честь — що його роботи оформляють книгу Грицька Чубая. Вони навіть зовні подібні.

Коли я гортаю книгу, у мене виникає відчуття, що в ній немає чогось випадкового, просто щоб було гарно, а кожна деталь нам про щось розповідає.

— Так і є. Ми з Аграфкою хотіли, аби Грицько Чубай був у кожній деталі. Наприклад, Андрій та Романа відсканували і відфотографували весь мій архів, а потім складали на величезних площинах окремі вирізки з віршів, фрагменти з листів і дизайнили. Тобто ця книга — практично ручна аплікація, до якої додали графіку Романа Романишина. І в цьому теж є Грицько Чубай — він любив робити такі аплікації з газетних вирізок.

«П’ятикнижжя» починається з татового «Колись дуже давно, коли мені було років чотири», тобто з дитинства, а  закінчується словами-прощанням перед смертю. Він іде, але не каже нам «прощавайте». Каже «Бувай, все йде на краще». Це ніби лист у пляшці, який хтось із минулого відправив нам теперішнім. 

Ця книга сприймається як цілісна історія, де одна книга доповнює іншу, і Чубай інший у кожній з цих книг. Ми читаємо і бачимо, як він змінюється, що відчуває. Тому я хотіла максимально зберегти послідовність «П’ятикнижжя» так, як його складав тато. Розуміла, що це було б для нього важливо. 

До цієї збірки увійшли також фотографії, факсиміле автографів, екслібрис та листи. Усе це раніше ніде не публікувалося. 

Тобі допомагав хтось опрацьовувати матеріали для книги?

— Ні, не допомагав ніхто. Тому «П’ятикнижжя» — це таке моє-моє. Мені було важливо, щоб тато не втратив душі в цій книзі. І він її не втратив. 

Передмову до «П’ятикнижжя» написав Кость Москалець. А в кінці — післямова Олега Лишеги, близького друга Грицька. Це, по суті, лист Лишеги до тата — відповідь на всі попередні листи, які залишилися колись без відповіді. Мені хочеться плакати щоразу, коли я про це згадую: лист другові, якого вже немає більше 30-ти років… і аж через 30 років Лишега зміг його написати. 

Редагувала книгу Катя Міхаліцина, і в мене було до неї лише одне прохання: не чіпати текст, не змінювати слів, залишити так, як писав Чубай. Я казала: можеш виправляти одруківки, але все решту залишай так, як він писав. Навіть якщо зараз не існує такого слова, навіть якщо там є помилки згідно з сучасним правописом. Бо це — його. Якщо змінювати те, як він писав, ми його втрачаємо.

Чи вдалося зробити цю книгу такою, як ти хотіла?

— Ми намагалися зробити її такою, яка, як нам уявлялося, мала б сподобатись татові. 

Для мене це видання — те, чим можна пишатися кожному, хто до нього дотичний. Коли на двадцятому Форумі видавців я дізналася, що «П’ятикнижжя» здобуло гран-прі, то вийшла у вбиральню, зачинилася там і 15-20 хвилин просто ридала. 

Тішуся, що ця книжка зараз живе і викликає інтерес. Я хотіла зробити її такою, яку цікаво буде гортати навіть якщо ти зовсім не любиш читати, або чуєш про Грицька Чубая вперше. Здається, нам це вдалося. 

Розмовляла Ганна Шило