«Чудо над Дніпром». Так називає Оксана Забужко 2013-й рік і те, як і якими ми з нього вийшли.

«Ніхто не сподівавсь був від нас того, на що ми тої весни спромоглися.

А головне – ми й самі від себе не сподівались».

Не сподівались і не готувались до всього, що розпочалось тоді й триває досі.

Були заскочені зненацька і діяли радше за якось чудною, незримою інерцією, яку можна порівняти хіба що з інстинктом самозбереження.

Важливо те, що ця інерція – не чудо, не феномен, а природна реакція українського народу на спробу його поневолити.

Забужко добре ілюструє цю закономірність своїм текстом, ділячи його на ту вирішальну весну, яка, силою цієї диво-інерції, вписала себе в контекст нашої трьохсотлітньої історії [і безперервної війни].

«Бо це також війна — «восьмилітня», «тридцятилітня», «столітня», якщо розбивати її на окремі етапи, в дійсності ж неперервна, масова і всепроникна, яку російська держава, байдуже під яким іменем виступаючи, послідовно провадить проти цивілізованого світу»…

Це був час, коли поруч з інерцією мало бути чітке означення і раціональний постійний переказ цього часу всьому світові. Але раціо вимагало чітких слів і означень, а ми, як і весь світ, їх не мали, намагаючись сяк так відбиватись від закидів світових ЗМІ про «громадянську війну» чи «українську кризу».

Зате чіткі означення [і, буквально, кґбістські методички з покроковим алгоритмом] завжди мала росія, вправно й розгалужено вливаючи грошові потоки в потоки інформаційні, котрі завжди працювали й працюють! на те, аби світ шукав лазівок. Аби не договорити, не назвати російських вбивць вбивцями [ну бо з ними вигідно торгувати й взагалі мир у всьому світі], прикриваючись вигуками про «кризу».

«Головний інструмент західної демократії — вибори — планувалось, за описаним у Безменова старим-ґебешним «методом дзюдо», використати проти самого ж таки Заходу — «купуючи» в різних країнах, за допомогою дедалі винахідливіших виборчих технологій (читай, дедалі потужнішої індустрії ошуканства!), послушних собі керівників»…

Ця історія про відсутність правдивих означень – це також історія Другої світової війни, в якій світ вирішив з двох залишити лише одного винного, так досі й сповна не визнавши, що війну розв’язав в тому числі й радянський союз, до сьогодні за це не відповівши.

«А тимчасом до «СРСР переміг нацистський Рейх у Другій світовій» варто було всього тільки додавати, для повної правди, «СРСР спільно з нацистським Рейхом розвʼязав Другу світову і ніколи за це не відповів».

І це – якраз коштом тих російських грошових рік, які, окрім газу, добре орудують і м’якою силою, створюючи світові позірний фасад «вєлікой росії» з «вєлікой культурой», якій зась висловити претензію.

Оксана Забужко наголошує на орієнтації цієї книжки передовсім на західних читачів, втім це обов’язкове чтиво і для нас, аби нарешті побачити повну картину, а не обірвані шматки часто зманіпульованих кадрів. Аби побачити себе і те, проти чого ми боремося і повинні боротися ще довго.

Бо ця війна – не лише за право бути українцями.

Вона просто за право жити.

За право провадити, порядкувати своє життя, простір, землю.

І якщо світ не готовий слухати нас із позиції нації, то час прислухатись бодай з позиції збереження землі як такої. Цей пасаж в книжці вас неабияк здивує.

«Найдовша подорож» дає добру можливість змінити оптику і поглянути на всю цю історію з дистанції, повно, а не зсередини, де було видно точково. І як цю панораму пояснити Європі, що й досі, тремтячи, перепитує, як же нам тепер зберегти обличчя росії?!

Відповідь на це вичерпно надана двома останніми реченнями цієї книжки.

Авторка відгуку Лілія Чех.