Що ми знаємо про Донбас?

Шахти, індустріальні міста, партія регіонів…

Що далі?

Чи знаємо хоча б, як правильно називати?

Бо таки не Донбас.

І не лише індустріальний.

І не всуціль шахтарський.

І не цілком російськомовний.

І не бандитський.

І ще багато «не» й ще більше «але» натомість. 

Бо Донеччина і Луганщина не можуть накритися однією шапкою зі слова «Донбас». Бо все, що вони в собі вміщають, не впихнути в це придумане й контекстуалізоване російсько-совєцькою пропагандою слово.

Річ у тому, що український Донбас – чи, коректніше, українські Донеччина та Луганщина – це така сама нормальність, як і українські Херсонщина, Волинь чи Чернігівщина. І якщо комусь із цим складно погодитись, то тільки тому, що знання багатьох українців про Донеччину та Луганщину й досі формують імперські – російські, радянські та пострадянські – наративи.

В нього не вмістити розмаїття спільнот і людей сходу України, їхні староєвропейські квартали, їхню, знов таки, європейську історію індустріалізації, фестивалі вертепів, громадські організації, шалених ультрасів, численні релігійні спільноти, креативні простори, виставки, мистецькі спілки й навіть діяльність «Пласту».

Їхні? Ні, не так.

Наші. Так правильно.

І правильно буде зрозуміти, що «.. регіональна ідентичність не тотожна зі штучно створеним міфом…»

«Регіональна ідентичність не тотожна із штучно створеним міфом, а щодо химерної «донбаської ідентичності» (вважаю, що вживати це словосполучення можна хіба що як жарт, а краще взагалі не вживати: вимовляння – факт легітимізації), то намагання її розкрити радше зміцнюють міф, аніж пояснюють».

І що ця ідентичність, так, своєрідна, але не ізольована від решти й цілком природно вписується в ряд з іншими етнокультурними територіями України. 

Ми на шляху пізнання, за котрим приходить вміння зрозуміти, прийняти та цінувати. Йдеться не лише про схід [бо чи набагато більше ми знаємо про, до прикладу, Поділля чи ту ж саму Галичину, але без навішаних стереотипів?].

І це таки добре, що знаємо мало, бо відтак маємо можливості пізнавати більше й усвідомлювати, що монолітів не існує.

Існує безліч складників-клаптиків, які поєднані спільним швом.

І ці шви так майстерно прописані Катериною Зарембо в книжці «Схід українського сонця», що фактично наукову працю, з таблицями й статистикою, прочитуєш, – ні! – поглинаєш! за лічені години. 

«Для мене поїздки на Донбас про що? Про сотні людей, які приходять на виступи, але за кожним з них стоїть їхній прихід до українства як до такої собі релігії, хай як би пафосно це не звучало. Сповідування себе.

І не має бути ніяких ілюзій, наче це і є Донбас. Навпаки, це має витвережувати – є Донбас такий, і є такий.

Звести все до однієї концепції – надзвичайне спрощення».

Розглядаєш ці пазли своєї такої різнобарвної культури, як калейдоскоп чи клаптикову ковдру, де всі елементи між собою різняться, а втім, творять цілісну композицію. 

Найпростіше – узагальнювати й приймати штучно створені образи і ярлики за чисту монету. Вивчати й розуміти розмаїття української історії, авжеж, складніше, а часом до скреготу боляче, та абсолютно того варте.

***

Важливі книжки, згадані в книзі Катерини Зарембо, аби продовжити подорож пізнанням українського сходу:

·   «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександр Михед

·   «Світлий шлях. Історія одного концтабору» Станіслав Асєєв

·   «Амор[т]е» Олександра Іванюк

Авторка відгуку Лілія Чех.