Навіть якби колись ми побачили у зведеннях генштабу ЗСУ цифру «140 000 000», це – авжеж! – було б чудово, втім навіть це не стало б [і, спойлер, не стане] нашим абсолютним рятунком.

Бо з росією все трохи складніше, ніж просто поділ на свій/чужий за паспортною ознакою і кордонами. Розуміння цієї складності врятує нас остаточно.

Якщо ми захочемо врятуватися.

У 1954-му році, в час, коли в Москві бучно святкують трьохсоту річницю «воззʼєднання» України з росією, себто річницю Переяславської ради [«..якби-то ти, Богдане пʼяний, тепер на Переяслав глянув!..» писав Шевченко в 1859-му, але хто його слухав?] – Юрій Шерех-Шевельов пише статтю «Москва, Маросєйка», центральною темою котрої є трагедія Переяслава й участь київських еліт в розбудові російської імперії, а від неї – виведені  Шевельовим «три смертні гріхи України».

І це все могло б тепер бути просто історичними фактами, але ці «смертні гріхи» йдуть за нами, як власна тінь, до сьогодні. Ці гріхи – це росія, комплекс кочубеївщини й майже невиліковний провінціалізм.

Гріх «росія» – це як?

Хмельницький прогадав в Переяславі, бо вважав, що укладає просто військовий союз на противагу Туреччині та Речі Посполитій.

[тут знов насуплює брови Шевченко: 

«А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!»]

Прогадав, отримавши не військовий протекторат, а добровільне рабство. А за тим була Руїна, а тоді спроба Мазепи з цього рабства вирватись, на що московити відповіли цілком у своїй варварській традиції – масовим нищенням Мазепиної столиці Батурина, де жорстоко вбили все населення, від немовлят до старих.

Щось нагадує? Майнуло в думці слово «Буча»? Не даром майнуло, бо з історії таки можна чогось навчитися, якщо захотіти.

Гріх кочубеївщини.

[довідка: термін походить від імені Василя Кочубея – генерального писаря Війська Запорозького, промосковського старшини, страченого Мазепою за наклепницький донос Петру І]

Інакше кажучи – кочубеївщина – це гріх меншовартості, котрий  московити в українську душу вживляли методично і безперервно. А тоді це вилилось в зручні заміські маєтки на хуторах під присягою царю, з регламентованим підцензурним письмом і вірним собачим поглядом на вже культурний [хто, нагадаємо, його таким зробив?] центр в Москві, а вдома, себто на хуторах, задовольнялось вузьким фольклором [«..раби, подножки, грязь москви..» – знову гнівно каже Шевченко].

Але фраза «культурний центр» – то байка. Бо москва від початку була цивілізаційно і культурно нижчою за привласнені колонії, а те, що з часом почало називатись «вєлікой руской культурой», було переважно краденим в асимільованих народів чи змавповане з блискучих європейських салонів.

Російська культура – це фасад. Фасад, за котрим, окрім чорної злоби й бажання поглинати, нічого немає. А нас навчили бачити в тій порожнечі велич.

І звідси росте третій гріх. Провінціалізм. Але він не про географію. 

За Шевельовим провінціалізм – це психологія. Зашорене сприйняття світу, де є власний паркан, а за ним – або ворог або здобич. 

Провінціалізм виключає сприйняття світу і тисяч ниток, які вʼяжуть різні культури. Провінціалізм категоричний і сліпий. Провінціалізм ворожий і шовіністичний.

«Злочин росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Европи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона  виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу».

Провінціалізм трактує розмаїтість як небезпеку і ціль, яку треба знищити.

Він виключає взаємодію і взаєморозуміння і всі інші взаємо-.

росія насадила нам дуже обмежене уявлення про нас самих, навчивши думати про себе як про відірваний випадковий клапоть на світовій мапі.

І ми чомусь досі в це віримо. 

«Не провінція, а світ: Україна і світ.

Не Европа і не Азія, але і Европа і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. 

Не острів серед суходолів – припонтійських і тучних, але що ж з того, – а осередок двох материків».

Я думаю про все це як про ще один спосіб навчитись розглядати історію. Бачити її не портретами «пантеону» і списком регалій, а діями й рішеннями, які були фатальними, хибними, доленосними. 

Богдан Хмельницький помилився. Помилились київські просвітники. Багато хто помилився у своїй вірі в шанс москви на демократію.

Ми теж.

Ми теж помилялися і недобачали. Втім, якби ми перебували у вимірі лише десятилітньої війни – це ще можна було б пробачити. А от вимір трьохсотлітній вже вимагає таки навчитись з гіркого досвіду і доводить, що москва не потребує ані місіонерського просвітництва, ані культурної експансії, ані цивілізації як такої. 

Вона – це порожнеча й антитеза життю, яка прагне все протилежне перетравити на собі подібне. 

Вона має бути знищена. 

Нестак як територія, а радше і насамперед – як концепція. Як спосіб жити й думати. А якщо ми хочемо жити – просто гідно жити, не кажучи вже про право національного самовизначення – то в бік росії треба навчитись хіба плювати, а не досі шукати те, чого там зроду не бувало і бути не може.

Саме час взяти свої гріхи на власне озброєння, аби нарешті їх остаточно спокутувати й подолати.

Бо вибір насправді дуже простий: або ми це робимо, або ми зникнемо.

Авторка Лілія Чех.